2.2.

Друга — Устина. У її поставі одразу можна простежити тиху врівноважену правильність, що тримає її, мов невидима рука. Світле, майже біле волосся спадало м’якими хвилями, чистими й слухняними, ніби кожне пасмо знала своє місце. Легкий обруч із дрібними квітами лежав на голові обережно, як благословення: не прикраса заради краси, а знак скромної гармонії.

Обличчя Устини було спокійним, рівним, створеним для тиші. Риси — правильні, м’яко окреслені, без гострих кутів і зайвої гордості. Вилиці — ледь підкреслені, губи — світлі й стримані, з тією ледь помітною лінією, властивою людям, які звикли мовчати більше, ніж говорити. Очі — блакитні, прозорі, без зухвалості — тільки уважність і терпляча покора; вона дивилася не зверху вниз і не з викликом, а тихо, рівно, з повагою до чужої волі.

Постава білявки була рівною, але не гордою — радше вихованою. Плечі опущені природно, рухи плавні, обережні, немов дівчина боїться порушити спокій навіть власним кроком. У її жестах відчувалася стриманість.

Біла сукня спадала на неї чистими складками, а оливкова накидка огортала плечі так, ніби сама природа вирішила захистити її від зайвих поглядів. А в руках Устина тримала полотняний мішечок з цілющих трав.

Образ, що постав перед світлоносцями, вказував на правильність, покірність і стриманість. І саме тому у другій кандидатурі відчувалося щось особливе — наче під цією тишею прихована сила, яка ще не прокинулася… але вже дихає.

— Виховується в Північній провінції Дакії, дисциплінована, розуміє межі. Устина не дозволить дару керувати собою, — аргументував Горацій у стальних обладунках. Ангел був покровителем воїнів, а тому знав ціну організованості та підпорядкованості.

— Вона правильна, тому витримає, — підтримав Інгельсіус.

Проекція Устини наче застигла, але не зніяковіла — вона знала, що її оцінюють. Світло між двома образами завмерло: впевнена, ідеальна Селена та покірна, виважена Устина.

— Вони рівні, як кандидатки, — сказав Аврелій.

— Вони різні, — заперечив Горацій.

— І саме тому ми знову тут, — промовив Аргон, стоячи в центрі. — Бо наші голоси розділилися.

— Якщо ми помилимося, — пролунав найстаріший голос, — наслідки будуть остаточними. Людський світ не витримає ще однієї втрати віри. — А якщо ми не зробимо нічого, — відповіли з протилежного боку, — він згасне повільно, тихо, без надії.

Тиша розтяглася — густа, важка, як перед бурею, що ще не народилася. І в цю тишу, майже непомітно, увійшов третій голос — спокійний, але чистий, ніби струмінь світла крізь хмари.

— А якщо… — почав він і зупинився, ніби даючи словам час знайти форму.

Декілька світлоносців повернулися до нього.

— Говори, Аргоне, — зацікавлено мовив Аврелій.

Аргон не виступив уперед. Він просто став трохи виразнішим — золотаве сяйво навколо нього набрало тепла, ніби в ньому жило щось живе, людське.

— Ми знову обираємо між тими, хто готовий, — сказав він тихо, але так, що кожне слово лягало на вагу. — Між тими, хто прагне. Між тими, хто знає, ким має стати. А що, якщо світ потребує не того, хто готовий… а того, хто відкритий?

Світло навколо нього здригнулося — ніби саме воно здивувалося.

— Поясни, - почувся позаду голос найстарішого ангела Архея.

— Гестія впала не через слабкість, — продовжив Аргон. — А через самовпевненість. Через переконання, що вона знає межу. Вогонь Гестії горів не лише в кожному храмі, а й у кожному домі. Його цінували, у нього вірили. Але вогонь згас, бо люди зневірилися, а весталки перестали бути носіями світла і стали володарками. Вони потребували слави й пошани, зневажаючи те, що належало небесам. Неможливо володіти тим, що належить богам, тому він став недієвим.

— Ти пропонуєш довірити його комусь випадковому? — здригнувся голос Інгельсіуса.

— Ти не можеш… — заперечив Аврелій, чий голос захищав Селену.

— Це небезпечно… — підтримав Горацій.

— Я пропоную, — чітко сказав Аргон, — третій шлях.

І світло в центрі кола змінилося. З’явився новий образ. Він був тьмянішим — не в тому сенсі слабким, а скоріше непримітним, не заграним на показ, зі своєю внутрішньою, тихою глибиною.

Дівчина з просто зібраним у косу волоссям виглядала так, ніби з’явилася тут випадково — як крапля роси на лавровому листі. Коса була заплетена акуратно, стрічка оливкового кольору не блищала й не кидалася в очі; вона більше говорила: «так має бути», ніж «подивіться на мене». Передні пасма м’яко обрамляли обличчя, додаючи йому схильності до сором’язливого виразу — не страху, а звички бути непомітною.

Її волосся нагадувало стигле поле пшениці: тепле, злегка матове, без показної шовковистості. Риси обличчя — прості й лагідні: невисокі вилиці, трохи округлі щоки, губи, що ніколи не претендували на драму. Шкіра світилася живим тоном, не фарфоровим, а таким, що знає сонце й вітер. У ній було стільки недомовленої правди, що хочеться берегти її від зайвих слів.

Очі — зелено-карі, з тією теплою глибиною, яка здається світлішою або темнішою залежно від світла, — нагадували оливкову олію в прозорому келиху: блищать золотом, але у центрі тримають тиху зелень. Погляд був обережний, ніби вона звикла оглядатися на кожен звук і кожен рух. Там ховалась не стужа, а тонке очікування: вона чекала, що її ніхто не помітить, а якщо помітять — то, можливо, лише на мить.

Сукня на ній була світла й скромна — з напівпрозорими рукавами, що спадали м’якими складками, наче легкий серпанок. Вона не відкривала зайвого, не підкреслювала звабливу фігуру, а навпаки — робила її ще тихішою, ще менш помітною. Ніби дівчина несвідомо прагнула злитися з повітрям, із сонячним пилом, із тишею навколо.

І навіть коли вона тримала в руках золоту амфору, її пальці робили це обережно, майже боязко — так тримають щось цінне не ті, хто впевнений у своїй силі, а ті, хто весь час боїться впустити й зіпсувати.

У цій простоті було щось глибоке: не зовнішній блиск, а внутрішнє світло. Воно не кричало — воно тихо гріло. І саме це світло, мабуть, і привернуло увагу тих, хто бачив більше, ніж інші.