Розділ 2.

2.1.
 

Днем раніше

Над горами Олімпу не існувало неба в звичному розумінні. Було лише світло — не те, що народжується від сонця чи палає в лампаді, а світло як стан буття, як вічна присутність, що тримає все суще, не відкидаючи тіней. Воно не падало зверху й не розсіювалося — воно просто було, пронизуючи простір, пам’ятаючи кожне слово, кожну думку, кожну обіцянку, дану тут тисячоліття тому. Гори внизу здавалися не кам’яними громадами, а мовчазними свідками: коли над ними збиралася Велика Рада Світлоносців. Раніше в горах Олімпу жили боги, але вже кілька століть як ті полишили людей, що знецінили їх своєю увагою.

У самому серці цього небесного міста, на підвищенні, що плавно виростало з хмар, стояв стіл — великий, овальний, мармурово-скляний, але зітканий з хмар. Його поверхня була напівпрозорою, холодною на вигляд і бездоганною, як правда, яку не хочеться чути. Край стола мерехтів тонкою срібною лінією, ніби хтось колись запечатав у ньому клятву — не забувати про землю, навіть коли ти вище за неї.

Крізь прозору поверхню видно було світ унизу.

І навколо цього столу зібралася Рада світлоносців.

Дев’ятеро.

Ідеальні, шляхетні, мов легенди, що навчилися ходити серед світла. Їхні постаті були високі, статні, сильні — не грубою силою, а тією, що не потребує доказів. Біле вбрання спадало на плечі простими складками, немов саме повітря ставало тканиною, щойно торкалося їхніх тіл. У декого крила були розгорнуті повністю — величні, широкі, з пір’ям таким чистим, що воно могло б здаватися снігом, якби не теплий блиск живого сяйва.

Вони стояли мовчки. Не як натовп, не як суд, і навіть не як боги, що звикли до поклоніння.

Вони стояли, як ті, хто мусить прийняти рішення.

Саме вони залишилися наглядати за людьми, переймалися їхньою долею, будучи тим хитким містком між могутніми богами і простими смертними.

І кожен із дев’яти тримав у собі різний відтінок світла.

Одні — холодне, справедливе, що не вміє брехати й не вміє жаліти. Інші — тепле, співчутливе, яке болить від чужого болю так, ніби він власний. Хтось дивився вниз із співчуттям до людських слабкостей, хтось — із ніжністю до їхньої впертої здатності виживати. Але всі вони — без винятку — знали одне: земля зараз не просто існувала. Вона балансувала.

На межі.

— Час, — прозвучав голос без гучності, але з такою вагою, ніби сама вічність зітхнула. Світло в центрі кола згустилося, наче думка набрала обрисів, готова стати видимою.

— Людський вогонь майже згас, — сказав Аврелій, що стояв по ліву сторону в синіх як море шатах, і в його тоні відчувалася тиха скорбота, як у того, хто довго чекав і вже не сподівається.  — Вони перестали чути. Перестали просити. Перестали приносити.

— Раніше в кожному храмі вино було найсолодшим, фрукти — найстиглішими, виноград — соковитим, як кров землі, — додав Горацій. Він стояв по іншу сторону столу в обладунках зі срібла і сталі, що характеризували його міцність і стійкість — Жертви підносилися з трепетом, з любов’ю. Боги перебували тут, на горі, майже серед людей.

—А тепер… оливкова олія — єдине, що лишилося. Краплини сонця, розлиті в чашу як нагадування. Але навіть це стало ритуалом без душі, - завершив Аргон, який стояв по центру. У кожній суперечці йому вдавалося віднайти баланс і об’єднати навколо спільної ідеї. —Люди не збагнуть, що своєю зневірою і байдужістю прогнівили богів.

— Храми перетворилися на прихисток блюзнірства, — холодно зазначив ще один голос, Інгельсіус. Він тримався позаду, але теж добре бачив землю внизу — Люди бояться тих, хто ще чує нас. Переслідують їх. Забули, що вогонь дається не для володіння, а для передачі.

Світло над Радою колихнулося, ніби поверхня озера від падіння камінця — не гніву, а глибокого, старого смутку.

— Саме тому настав час повернути провідника, — промовив Аргон. — Не символ. Не легенду. Живу присутність серед них. Ту, що знову розпалить вогонь, який служитиме світу. Подарує їм частинку нашої небесної сили, здатної зцілити як тіло, так і душу.

Коло злегка стиснулося, наче саме світло вдихнуло.

— Ми вже говорили про це, — озвався голос Горація із правої дуги, теплий, але твердий. — Ми підготували дві гідні кандидатури. Оберімо достойнішу.

У просторі між ними спалахнули образи — не картини, а живі відбитки душ.

Першою постав образ Селени. Її постать була чіткою, впевненою, виточеною, ніби з мармуру, що дихає. Темне волосся спадало м’якими хвилями, густе й блискуче, наче нічне полотно, у яке вплели краплю золота. Пасма були зібрані зі смаком і холодною точністю — не для зручності, а для того, щоб підкреслити: кожен її рух продуманий, кожен жест контрольований. Її обличчя було витонченим і гострим, як лезо тонкого кинджала. Підборіддя злегка загострене, вилиці — чіткі, а губи ледь торкала усмішка.

Вона трималася рівно, немов у її спині живе невидимий стрижень — не кістка, а впевненість. Її постава не просила уваги, вона її забирала. Навіть коли вона мовчала, здавалося, що повітря довкола прислухається до неї, чекаючи дозволу рухатися далі.

І вся вона — від кінчиків пальців до легкого нахилу голови — була схожа на дорогоцінний камінь: красивий, відполірований, ідеальний. Такий, який хочеться взяти в руки, але страшно порізатися об його гострі грані.

Погляд зібраний, рухи точні, навколо пульсувала сила — натягнута струна, готова звучати.

— Делос, острів світла й культу, — промовив Аверлій. — Вона навчена. Знає ритуали. Не боїться відповідальності. Прагне її. Готова.

Образ Селени не тремтів. Він чекав, упевнений у своїй правоті.

Світло м’яко змінилося на іншу кандидатку.

____

Селена