1.3.

Я вислизнула з храму, наче краплина олії, що вирвалася з-поміж пальців, — проскочила під чиїмось ліктем, штовхнула плечем важку парчу, прослизнула між колонами, мов миша крізь щілину в камені, і нарешті вирвалася на площу.

Повітря вдарило в обличчя — холодніше, вільніше, ніж задушливий ладан храму. Сонце сліпило, відбиваючись від білих плит, від полиць крамниць, від бронзових прикрас на возах, і в тому сліпучому світлі люди навколо здавалися мені чужими, далекими. Вони нічого не знали. Для них я була просто худорлявою дівчиною в заплямованій сукні, з розпатланою косою й страхом, що, мабуть, просочувався крізь шкіру, як вода крізь тріщину. Ніхто не простягнув руку, ніхто не крикнув «тримай її!». Я пробігла повз них, опустивши голову, втягнувши плечі, намагаючись стати меншою, непомітнішою — так, як робила все своє життя.

Але за спиною вже наростав шум — натовп вихлюпувався з храмових дверей, густий і нестримний, наче олія з розбитої амфори, що розтікається по мармуру й несе з собою все, що торкнулося її раніше.

«Там вона!» — вигукували позаду. «Бігла туди!» «Не випустіть!»

Довелося завертати у вузькі вулички — туди, де повітря густіше від запахів риби, свіжого хліба, мокрої шерсті й диму з вогнищ. Тут будинки стояли тісно, стіни облуплені, дахи низькі, а люди — простіші: рибалки з мозолистими долонями, хлібороби з пилом на взутті, прачки з мокрими рукавами. Ні перлів, ні шовку, ні поглядів, що ріжуть, як ножі. Я мчала, задихаючись, ноги горіли, подих рвався шматками, а очі весь час поверталися до власних долонь.

На них не було нічого дивного — лише олія, що вже вбралася в шкіру й стала матовою, пил з площі, дрібні подряпини від мармуру й каменю. Звичайні руки. Грубі, робочі, такі, що звикли тримати ганчірку й глечик, а не дива. Але під усім цим тліло пекуче тепло — ніби хтось запалив крихітну вуглинку глибоко під шкірою й тепер вона жевріла, не згасаючи, тиха й наполеглива.

Довелося звернути в глухий провулок та зупинитися біля низьких дверей між двома крамницями — склад, де завжди пахло сухим деревом, старою тканиною й пилом, що осідав на всьому, наче забуття. Смикнула за ручку — замкнено. «Ні…» — видихнула я тихо, майже без звуку, так, як завжди говорила, коли боялася, що хтось почує й засудить.

Голоси наближалися — вже чіткіші, зліші, жадібніші.

Озирнулася. Низенька огорожа, за нею — тісний дворик, завалений сухими лозами, битим посудом, старими глечиками, що стояли, наче мовчазні свідки. Один вихід — перелізти. Я підскочила, вхопилася за камінь, дряпнулася коліном, зачепилася рукавом. Впала на той бік на коліна серед черепків і пилу.

Тут було темніше. Стіни тримали тінь, наче таємницю, що не посміє вийти назовні. Повітря пахло цвіллю, сухим листям і старим вином, що колись розлилося й висохло, залишивши лише гіркуватий спогад. Я притисла долоні до грудей — міцно, наче могла так загасити той вогник, що тремтів у пальцях, — і тоді більше не стримувалася.

Заплакала.

Не красиво, не тихо, а так, як плачуть ті, хто довго тримався, ховаючи все всередині: плечі здригалися, сльози котилися гарячими струмками по запилених щоках, ніс заклада́ло, дихання зривалося на глухі схлипи. Я кусала губу, намагаючись стримати голос, але він все одно виривався — дитячий, безпомічний, той, що завжди жив глибоко в грудях і ніколи не виходив назовні перед чужими.

«Я нічого не зробила…» — шепотіла крізь сльози, хитаючись уперед-назад, наче намагаючись заколисати саму себе. «Я не хотіла… я просто… я просто Олівія…»

Просте ім’я. Просте життя.

Проста доля: вставати до сходу сонця, мити підлогу в храмі, носити глечики, опускати очі, коли хтось із вищих проходить повз, ніколи не мріяти про більше — бо мрії для тих, у кого є перли на шиї й ім’я, яке пам’ятають. А я завжди була тією, кого не помічають. Тією, що стоїть осторонь. Тією, що вибачається навіть тоді, коли її штовхають.

І ось тепер — храм, розлита олія, Делісса з молодим обличчям, Помпей із очима, повними благоговіння, натовп, що кричить моє ім’я не зі злості, а з жадоби. Чому саме я? За що?

Коли сльози вщухли до дрібного тремтіння губ, а за дверима голоси почали стихати — чи то мені так здавалося в тиші, — я витерла обличчя тильною стороною долоні, грубо, як завжди витирала, коли ніхто не бачив. І тихо, крадькома, пішла до тітки Єласії — на саму околицю селища, де вулиці вже переходили в стежки, а стежки — в ліс.

Хатина тітки стояла осторонь: низька, дерев’яна, з солом’яним дахом, що пахнув літом навіть узимку. Двері не зачинені — тітка ніколи не замикала, казала, що добрі люди не крадуть, а злі все одно знайдуть спосіб. Всередині було затишно від ароматів сухих трав, вовни в кутку  з прялкою та вистояного дерева.

Нікого не було вдома. Тітка Еласія пішла в ліс по трави — як завжди на світанку, з кошиком і тихою піснею, що линула крізь зуби. Можна було видихнути. Я торкнулася долонею стіни — шорсткої, теплої від сонця — і так сповзла на підлогу, обхопивши коліна руками. Підборіддя вперлося в коліна, сльози вже не текли, але все тіло тремтіло — дрібно, виснажено.

Мені стало себе по-справжньому шкода. Не для когось. Просто собі. За те, що завжди намагалася бути маленькою й тихою — і все одно мене помітили. За те, що боялася кожного погляду — і все одно на мене тепер полюють. За те, що не вмію брехати, не вмію ховатися по-справжньому, не вмію бути сильною.

Підлога рипнула.

Я завмерла. Серце вдарило так сильно, що здалося — його почули б на площі.

Під пальцями — знов те саме тепло. Ніби хтось доторкнувся зсередини до моїх вен і легенько стиснув — не боляче, а обережно, наче заспокоюючи.

А потім відчула легкий шепіт, проте не звичайний звук, щось тонше — наче теплий вітер пройшов крізь кров і кістки й осів у грудях.

Не бійся.

Я здригнулася. Озирнулася — різко, злякано.

«Хто тут?» — прошепотіла, і голос тремтів від страху.

Тиша. Тільки віддалені кроки, крики, уривки фраз, що все ще лунали в голові: