1.2.

1.2.

Аристократка стояла посеред храмового нефу, наче мармурова статуя, яку ніхто не посміє назвати холодною. Світле волосся акуратно укладене на потилиці, її сукня переливалася срібними нитками й перлами, наче тканину ткали не люди, а самі зорі. Брошка на передпліччі— великий сапфір в золотій оправі — спалахувала, як друге сонце. На пальцях — персні, кожен вартістю в ціле село. Делісса. Я почула це ім’я пізніше, але вже тоді зрозуміла: вона з тих, кого не чіпають. Її не карають. Її поклоняються.

Ми зіткнулися різко, як дві долі, що не мали права перетнутися.

Вона хитнулася вбік — легка, мов пір’їна, але вже готова впасти з гідністю. А я — знову спіткнулася, ноги заплуталися в подолі, серце вже передчувало смак чергової ганьби: розпластатися на мармурі перед усіма цими досконалими очима, стати посміховиськом на цілий тиждень. Інстинкт випередив розум. Руки самі шукали опори — будь-якої, аби тільки не впасти ще раз, не розбити себе остаточно.

І я схопилася. За її обличчя. В ту мить, коли мої долоні торкнулися її обличчя, щось змінилося. Невидиме, тепле сяйво — золотаво-медове, ніби розлита олія раптом стала живою — спалахнуло між нашими шкірами. Воно пульсувало, як серцебиття, розтікалося від моїх пальців до її щік, скронь, під очі. Зморшки, тонкі, як павутиння, що роками накопичувалися в кутиках її очей і біля губ, — розчинялися, ніби їх змивало невидиме теплою водою. Шкіра ставала гладенькою, сяючою, молодою — такою, якою, мабуть, була в її перше кохання, в першу ніч під зорями, коли ще вірилося, що час можна обдурити.

Її очі — великі, блакитні, майже прозорі — розширилися від шоку. Губи розтулилися, але звук не йшов. Навколо нас натовп застиг: роти розкриті, руки завмерли в жестах, які так і не завершилися. Хтось тримав віяло, хтось — край сукні, хтось уже простягав пальці, щоб схопити мене за рукав. А посеред усього цього — перекинутий глечик, золота олія розтікається по мармуру темними, блискучими струмками, ніби кров храму, що раптом ожила.

Я стояла, притулившись до неї всім тілом, щоб не впасти, моя проста біла сукня з грубої тканини — проти її шовку, перлів і мерехтливих вишивок. Мій каптур сповз на плечі, відкриваючи косу, що вже розплелася від біганини. А вона… вона вже не виглядала як аристократка, яка звикла командувати світом. Вона виглядала як дівчина, яка щойно прокинулася в чужому, молодшому тілі й не знає, чи радіти, чи боятися.

Сяйво між моїми долонями й її обличчям стало яскравішим — золоті іскри танцювали в повітрі, ніби рій світлячків, що вилетів із моїх вен. Я відчула, як це тепло піднімається вгору по моїх руках, до грудей, до горла — ніби всередині мене прокидається щось давнє, чуже і водночас рідне. Воно лякало мене не менше, ніж їх усіх.

Вона першою порушила тишу. Її голос тремтів — не від гніву, а від чогось глибшого:

— Що… ти зі мною зробила?

Час немов розтягнувся, чи то все навколо застигло від передчуття нового вибуху. Аристократка теж заклякла.

Світ зробив вдих і забув видихнути.

— Ти… — зневажливо прошипіла пані, і в її голосі було стільки отрути, що від неї можна було б роз’їсти мармур. — Ти торкнулася мене.

— Я… пробачте… — слова вивалювалися з мене незграбні, чужі. — Я не хотіла…

— Деліссо, — пролунав чоловічий голос, низький, стриманий, але вже з ноткою тривоги.

Я підняла очі — повільно, ніби піднімала камінь. Поруч із нею стояв чоловік. Знатний. Правильна постава, тиха розкіш одягу, тростина в руці — не просто для ходьби, а ніби маленька зброя, готова завжди бути під рукою. Обличчя втомлене, як у людини, яка звикла, що світ слухається його наказів. Але коли він подивився на дружину — втома зникла, наче її стерли вологою ганчіркою.

Його погляд змінився миттєво. Очі налилися теплом, подивом, майже… обожнюванням. Так дивляться на диво, коли ще не наважуються повірити, що воно справжнє.

— Деліссо… — повторив він уже зовсім тихо, ніби боявся злякати видіння. — Ти… ти стала…

Вона різко повернулася до нього, брови зійшлися в гнівній лінії.

— Помпею, не починай. Це не час для твоїх…

— Ні, — перебив він, не відводячи очей. — Подивись.

Він витягнув з маленького шкіряного мішечка на тонкому ремінці бронзове дзеркальце — просте, але дороге, бо в руках багатих навіть бронза виглядає велично. Делісса взяла його з роздратуванням, майже зневажливо — і подивилася.

Моргнула. Ще раз. І ще.

А потім її губи — повільно, ніби проти її власної волі — розтягнулися в захопленій, майже дитячій посмішці.

— Що… — видихнула вона ледь чутно.

Вона торкнулася власної щоки — тепер уже своїми пальцями. Рух був ніжний, обережний, наче вона боялася зруйнувати щось крихке й надзвичайно дороге. Зморшки, тонкі павутинки часу, що ще вчора лежали в кутиках очей і біля губ — зникли. Шкіра стала гладенькою, сяючою, наче в дівчини, яка тільки-но прокинулася в перший день світу.

Навколо почулося шепотіння. Спочатку тихе, потім — голосніше.

— Її зморшки… де вони?

— Це неможливо…

— Знак! Це благословення богів!

Жінки, які ще хвилину тому готові були розчавити мене поглядами за пролиту олію, тепер обступали Деліссу, милувалися, простягали руки, ніби хотіли доторкнутися до дива. Але в їхніх очах горіло щось інше. Не захоплення. Не радість.

Заздрість. Чиста, пекуча, зелена, як отруйна трава.

Делісса повільно підняла голову. Її погляд — уже не гнівний, а гострий, хижий — уп’явся прямо в мене.

— Ти… що ти зробила зі мною?

Я відступила. Серце калатало так сильно, що здавалося — хтось стукає в груди зсередини, благаючи випустити.

— Я… нічого… я просто…

Слова розсипалися, як сухе зерно.

А потім почалося найстрашніше.

Жінки, які щойно гнали мене геть, тепер наближалися. Очі блищали лихоманковим азартом, губи тремтіли від бажання.

— Доторкнися до мене, — наказала перша, тонкогуба, з голосом, що ріже, як ніж.