Розділ 1.

Я ненавиділа храми, у яких прислуговувала щонеділі. Не тому, що не вірила.

Ненавиділа їх за інше: за те, що мармур тут завжди холодний — навіть тоді, коли надворі стоїть спека і місто дихає гарячим каменем. За те, що голоси тут завжди занадто гучні, ніби кожен, хто входить під ці склепіння, автоматично підвищує тон, аби боги точно почули, наскільки він важливий. А ще — за чужі погляди. Вони завжди були надто гострі й фальшиві, наче їх точили спеціально для таких, як я: простих, непоказних, без роду й прізвища.

Невидимість — це навичка. Вона не дається від народження. Її вчишся роками: ходити так, щоб нікого не зачепити, дихати тихо, дивитися в підлогу, усміхатися тоді, коли треба, і не усміхатися — коли не можна. Ти ніби стаєш частиною храмового пилу: він завжди є, але ніхто його не помічає… доки не сяде на коштовний одяг.

Я була саме такою.

Непримітною. Тихою. Дівчиною, яку легко не запам’ятати.

І все ж… якщо дивитися уважно, у мені було щось таке, що інколи ловило погляд — на секунду, не більше. Я не була красунею з тих, що розвертають натовп. Я була з тих, що подобаються не одразу. Русе волосся, не золоте, не темне — звичайне, тепле, наче стигла пшениця в тіні. Очі — кольору оливок: зелено-карі, глибокі, як олія в амфорі, коли її підняти на сонце. Тонкі риси, тиха постава, вміння бути “не тут”.

Наче я сама — молитва, яку вимовляють пошепки.

Сьогодні моє завдання було елементарне: просто донести амфору з оливковою олією до жертовного столу, залишити її на поличці й непомітно вислизнути, поки жриці й аристократки сперечаються, чий вінок із лавра зеленіший і чия молитва звучить “чистіше”.

Про себе повторювала слова, як заклинання, як єдину нитку, за яку можна триматися в цьому блискучому, чужому світі:

Олівіє, не дивися в очі відвідувачам. Не перечепися. Не говори зайвого. Не впусти. Не…

Мій голос всередині звучав суворо, майже як у старої жриці, яка любить дисципліну більше, ніж людей.

Храм був величний. Він завжди здавався мені не просто будівлею — а цілим містом у місті. Високі колони здіймалися вгору так, ніби підтримували не стелю, а саме небо. Їхні капітелі були різьблені — виноградні лози, лаврове листя, міфічні птахи й маски, що усміхалися з каменю. У нішах стояли статуї богів — холодні, ідеальні, байдужі.

Тут пахло ладаном, воском і дорогою олією. Пахло квітами у вінках, розтертими травами, розігрітим каменем і тим дивним ароматом розкоші, який не має назви, але від нього завжди трохи нудить, якщо ти голодна.

Мармур під ногами блищав так, що в ньому відбивалися складки одягу. Десь далеко співали — не щиро, а красиво. Спів був гладкий, як натерта підлога: жодної тріщинки, жодного життя.

Амфора в моїх руках була теплою. Олія всередині тримала сонце, наче пам’ять про літо. Від неї пахло травами, м’якоттю оливок і чимось домашнім. І це “домашнє” зовсім не пасувало храму, де навіть повітря, здавалося, було натертим до блиску.

Я йшла повільно, обережно, як по тонкому льоду.

— Обережніше, — прошипіла огрядна аристократка, навіть не дивлячись на мене.

Вона стояла так, ніби храм збудували навколо неї. Її шия була обтяжена золотом, руки — кільцями, а погляд — тим особливим виразом, який мають люди, котрі ніколи не просили пробачення. Їй не треба було дивитися: вона й так знала, що я нижча за неї в усьому — в походженні, в одязі, у праві на повітря.

Коли я проходила повз, вона достатньо грубо відштовхнула мене ліктем і сказала так голосно, щоб почули дві пані в золотих прикрасах:

— Ось і набрали всяких… в храм.

Поштовх був досить різким і сильним. З несподіванки зробила крок убік. І в цю ж мить моя п’ята зрадницьки ковзнула по глянцевому мармуру.

Не тому, що мармур був слизький. А тому, що світ, схоже, інколи просто вирішує: а давай-но принизимо саме тебе.

Тіло різко пішло вперед, руки надто міцно стиснули амфору, а мозок кричав:

Тільки не це! Тільки не олія!

Амфора зісковзнула — на секунду зависла в повітрі, наче роздумувала, чи має вона право на помилку… і — хрясь!

Бронзова амфора впала об край сходинки, а оливкова олія вистрілила на підлогу широкою блискучою хвилею, наче золотий язик.

— О боги… — видихнула я й від приниження та розгубленості затулила обличчя руками.

Мармур під ногами заблищав, як дзеркало. Краплі олії розбіглися по плитах, уникаючи щілин, ніби не хотіли зникати. Ніби хотіли, щоб це бачили всі.

А вони бачили.

Вони завжди бачать те, що їм вигідно.

— Ти що накоїла, дурепо?! — крикнула одна з жриць.

Її голос пройшовся по мені, як лезо.

Ледь утримуючись, щоб остаточно не впасти, я спробувала відступити, але було пізно рятувати безвихідну ситуацію: перша аристократка, вишукана, з волоссям, закрученим так ідеально, ніби його не торкалася людська рука, зробила крок… і полетіла.

Не по-жіночому красиво. А по-людськи — безпорадно.

Її віяло з пір’їн випурхнуло з пальців, вона зойкнула, руки розлетілися, нігті ковзнули по повітрю — і вона гепнулася просто на спину, з таким звуком, ніби храм сам злякався. І як у поганій комедії, одразу за нею на мармур ступила друга. Не забарилися і інші — вони падали, наче скошена трава. Падали вінки з голови та квіти з рук. Падали маски. Падала гідність, яку вони носили на обличчях.

Потім одна з жриць, яка з гідністю богині вміла лише повчати, але не тримати рівновагу.

Мармур перетворився на поле битви, де падали не воїни — падала пиха.

Хтось закричав. Хтось засміявся — і тут же вдавився сміхом. Хтось злякано прочитав коротку молитву, бо падіння в храмі завжди виглядає як знак.

Я стояла нерухомо, хоча руки тремтіли, а пальці були в олії й пилюці від розбитої амфори. Серце билося так, ніби хотіло вирватися й втекти замість мене.

— Геть! — різко випалила головна жриця храму, і це слово вдарило сильніше, ніж будь-який батіг. — Геть звідси! Невігласка! Селянка!