РОЗДІЛ 15. ДИХАННЯ НЕБЕЗПЕКИ

Після втрати контролю

Ліора стояла над струмком, спираючись на коліна, намагаючись дихати. Її пальці

тремтіли, ніби в них досі пульсувало полум’я, яке вона не змогла стримати.

Вночі, коли на них напали тіні, її сила вирвалася назовні — сильніша, бурхливіша,

некерована. Вона ледве не зачепила Едана.Ледь не обпекла його…Магія досі жила в її венах, гарячою, тривожною, як страх.

Кроки за спиною вона почула одразу.

Едан.

Він ішов повільно, ніби боявся налякати її, хоча насправді боявся не цього — а того,

що вона втече.

— Ліоро, — його голос був низький, хриплий після бою. — Ти поранена.

— Я могла… — вона стиснула зуби. — Я могла зробити тобі боляче.

— Але не зробила.

— Не тому що не хотіла. Тому що просто… пощастило! — її голос зламався. — Моє

тіло реагує на тебе так, що я втрачаю контроль.

Вона нарешті повернулась до нього.

Його шия, плече, ребра — в подряпинах, де тіньові істоти зачепили його.

На деяких ранах уже з’явилися темні прожилки.

Ліора різко вдихнула.

— Ти отруєний…

— Нічого нового, — всміхнувся він криво. — Допоможеш? Чи мені просто красиво

померти тут під твоїм поглядом?

Вона вдарила його по грудях кулаком.

Легко.

Але з болем.

— Не жартуй так.

— Добре. Тоді не втікай від мене, — він зробив крок ближче. — Бо я не боюся твоєї

сили. Я боюся тільки того, що ти не дозволиш мені бути поруч.

Догляд за ранами

Вони сіли на плоский камінь біля води. Ліора підняла його сорочку — обережно, ніби

боялася завдати болю, хоч він лиш напружив м’язи, але не відсахнувся.

— Сиди спокійно, — прошепотіла вона.

— З тобою поруч це неможливо.

Вона промовчала — бо в його голосі не було жарту, тільки бажання.

Ліора змочила тканину у воді, доторкнулася до його шкіри.

Едан різко вдихнув.— Болить? — вона підняла очі.

— Ні. Це… не від болю.

Їхні погляди зустрілися.

Дихання зітнулось.

Вона знову торкнулася рани, і магія відгукнулася — теплим золотим мерехтінням на її

долоні.

Світло ковзнуло його тілом, спалюючи отруту тіней.

Едан дивився на це так, ніби вона торкалася не ран, а самого серця.

— Ти світишся… — прошепотів він. — Кожного разу, коли думаєш про мене.

— Неправда.

— То чому світло стає сильнішим, коли я торкаюся тебе? — він поклав свою руку

поверх її.

Ліора затремтіла.

Нічна близькість

Він нахилився, притискуючи її до себе ледь-ледь, так, щоб вона могла відступити —

але вона не відступила.

Його губи торкнулися її скроні.

Пір’їнка поцілунку.

Несмілива.

Але така, що змусила магію знову хвилею пройти по жилах.

— Я боюся власного тіла… — прошепотіла вона. — Боюся, що бажання може стати

полум’ям.

— Ти не зробиш мені боляче, — він торкнувся її щоки.

— А якщо зроблю?

Едан притягнув її ще ближче, так що її коліна майже торкалися його стегон.

— Тоді я згорю щасливим.

Вона тихо видихнула — і цей видих зламав усе її стримування.

Ліора перша притиснула свої губи до його.

Поцілунок був гарячим, тремтливим, жадібним — таким, у якому більше страху, ніж

сміливості. І більше чесності, ніж у всіх їхніх словах. Едан відповів одразу — глибше,сильніше, ніби нарешті отримав те, що хотів довше, ніж сам собі дозволяв. Його руки

ковзнули по її талії, під одяг, до тепла шкіри. Її пальці переплелися на його шиї,

притягуючи ближче. Магія вдарила між ними світлом, яке підняло повітря. Вона не

палала — вона грала.

Ніжно. Як дотик до свічки.

— Бачиш? — прошепотів він між поцілунками. — Ти можеш хотіти мене й не губити

себе.

— Я… не впевнена.

— Тоді дозволь мені показати, — його губи ковзнули її шиєю вниз. — Повільно.

Обережно.

Так, як ти дозволиш. Едан опустив її на м’яку траву, але не лягав зверху — лише

нахилився, тримаючи її лице в долонях, щоб вона бачила його очі.

— Скажи мені, якщо хочеш зупинитися, — він дихав важко, але тримав контроль. — Я

не візьму більше, ніж ти даси.

Ліора обвила його ногами за талію. Цього було достатньо. Він нахилився до її губ —

поцілунок став глибшим, теплішим, з кожним рухом повільнішим, але наповненим

таким бажанням, що Ліора відчула, як її тіло само тягнеться до нього. Руки Едана

ковзнули вздовж її стегон, зупиняючись на вигинах, де шкіра найніжніша. Вона

вигнулася назустріч. Губи торкнулися її ключиці, потім — нижче. Кожен поцілунок ніби

лікував її страх.

Кожен дотик говорив:

Ти не небезпека.

Ти — життя.

Ліора перестала думати. Лише відчувала: Його тепло. Його силу. Його бажання, яке

перепліталося з її власним, формуючи єдине дихання. Їхній рух став одним.

Ритмічним, гарячим, майже відчайдушним — таким, що змусив її стискати плечі Едана,

відчуваючи, як магія піднімається до самих грудей. Полум’я не вирвалося. Воно

обвило їх обох — захисним теплом. Їхні тіла злилися разом у нічній тиші, і цей момент

став не бурею, а тихим, тремким прийняттям.Він лежав поруч, не відпускаючи її руки.

— Ти не зламалася, — прошепотів він. — Ти не спалила світ.

Ліора поклала голову на його груди.

— Ти не боїшся мене?

— Боюся. — Він поцілував вершечок її голови. — Але більше боюся життя без тебе.