Розділ 14. Тінь кидає виклик

Тінь стояла в дверях Храму.

Не рухалась.

Не дихала.

Просто була — як розщелина в реальності, з якої просочувалась темрява.Ліора

відчула, як щось холодне торкається її хребта, пробігаючи вгору. Факел, що досі тлів

збоку, раптом виріс у вогненний стовп. Едан виставив меч. Білий вогонь лизнув лезо,

відбиваючись у його очах.— За мене, — кивнув він Ліорі.

Тінь змінилась.

Стала тоншою, вищою, витягнутою, мов голодний силует.

І, здавалось, усміхнулася.

— Не дивись їй у очі, — прошепотів Едан.— Їй?

Ліора вдихнула різко, коли тінь підійшла ближче.

Ступінь — і повітря стало важче.

— Це не істота. Це… бажання. Чужі бажання. Вони хочуть тебе.

Його голос потемнів.

— І я не дозволю.

Тінь кинулась уперед.

Едан відбив удар, але зіткнення відкинуло його назад.

Ліора інстинктивно простягнула руку — й факел, не торкаючись її, спалахнув золотим

вогнем.

Темрява заверещала.

Факел хотів дати їй силу.

Факел тішився нею.

І Ліора здалась.

Її очі спалахнули чистим золотом, а навколо тіла заструменіло полум’я.

Не болюче — насолода, гаряча, п’янка.

— Ліоро! — крикнув Едан, пробиваючись до неї. — Тримайся!

Але вона вже не чула.

Або не хотіла чути.

Вогонь захопив її тіло, ковзаючи по шкірі, огортаючи її мов тілесний дотик.

Вона стояла у вихорі золотого вогню, роздихана, тремтяча.

Жива.

Занадто жива.

І темрява тягнулася до неї.

Хочу її, шепотіло щось.

Сила… бажання…

Едан кинувся вперед.

Він схопив Ліору обома руками, впираючись у її плечі.— Поглянь на мене! — вимовив він, гудячи силою. — На мене, Ліоро, тільки на мене.

Її погляд повільно піднявся.

Золоті очі — палаючі, як сонце.

Занадто яскраві.

Її подих ковзнув по його губах.

Він відчув тепло.

І бажання.

— Ти… палаєш, — прошепотів він.

— Ти теж, — відповіла вона.

Її пальці ковзнули на його шию, до коміра, нижче — на шкіру.

Він затремтів.

Вперше.

Полум’я навколо них здійнялося вище.

Її тіло притиснулося до його — інстинктивно, жадібно.

Її стегна торкнулися його збудженого тіла.

Едан хрипко видихнув, стискаючи її поперек, намагаючись не втратити контроль.

— Не зараз… це не те… не так… — його голос тремтів, але руки не відпускали.

— Але магія хоче, — видихнула Ліора й провела пальцями по його грудях.

— Магія хоче нас разом.

Його самоконтроль тріснув.

Едан схопив її обличчя в долоні і притягнув до себе.

Їхні губи зустрілися в поцілунку, який був швидше вибухом, ніж ніжністю.

Глибокий.

Вимогливий.

Жадібний.

Він поцілував її так, ніби це був останній подих.

Ніби вона — єдине, що тримає його живим.

Їхні тіла зімкнулися, його руки ковзнули по її спині, під плащем — по шкірі, гарячій від

магії.

Її стегна обхопили його, коли він притис її до стіни храму.

Поцілунок став глибшим.

Темнішим.

Небезпечнішим.

Ліора стискала його сорочку так, ніби намагалася втримати себе від вибуху.Вогонь довкола них бурлив —

і саме тоді щось холодне ухопило її за щиколотку.

Ліора скрикнула.

Темрява потягнула її до себе.

Едан розірвав поцілунок різким видихом, майже стогоном.

Його очі палали.

— Від неї відійди! — вигукнув він і вдарив мечем по темряві.

Тінь відступила.

Не зникла — але відступила, шиплячи.

Едан схопив Ліору за талію, притиснув до себе.

Він дихав важко.

Вона — ще важче.

Їхні губи були червоні.

Їхні серця — нестямні.

— Якби тінь не втрутилась… — прошепотіла Ліора.

— Я втратив би себе, — відповів він.

Його лоб торкнувся її лоба.

— І, можливо… тебе.

Вогонь згас.

Темрява відступила.

Але напруга між ними — ні.

І тепер Едан знав:

він вже не має сили ані вбити Ліору…

ані відпустити.