Розділ 13. Клятва захисту проти клятви знищення

У храмі пахло димом, старим каменем і теплом факела, який досі тихо світився біля

входу. Ліора сиділа на краю постаменту, загорнувшись у плащ, що ледве приглушував

тремтіння — не стільки від холоду, скільки від тієї дивної майже-пристрасті, що

зависала між ними. Едан стояв навпроти неї.Притулений до стіни.

Немов боявся підійти ближче — або боявся, що зробить, коли підійде.

Тиша між ними була не тишею.

Це було напруження, натягнуте як струна, ледь чутне, але готове розірватися.

— Ти маєш знати правду, — почав Едан, і в його голосі щось хруснуло.

Так ламається всередині людини те, що вона тримала роками.

— Справжню причину… чому я мусив триматися від тебе подалі.

Ліора підвела погляд.

Її золоті очі світилися в напівтемряві, і це світло змушувало його серце битися

болючіше.

— Скажи, — прошепотіла вона.

Він провів рукою по шиї, ніби там стискала невидима петля.

— Мій рід… ми давали клятву. Клятву Охоронців.

— Я знаю. Ви маєте захищати факел.

— Ні, — Едан підняв очі. — Не тільки захищати. Знищити того, кого факел обере.

Слова впали на підлогу, наче холодні уламки металу.

Ліора завмерла.

—…Мене?

— Якщо ти станеш Носійкою. Якщо факел впізнає тебе.

— Але він уже це зробив.

— Я знаю.На обличчі Едана з’явилась гримаса безсилого болю.

— Я мав убити тебе ще в момент, коли ти торкнулася факела, — прошепотів він. — Мій

меч… сам піднявся проти тебе.

— Але ти не зробив цього.

— Бо моя друга клятва… — він заплющив очі. — Клятва, про яку навіть інші Охоронці

не знають. Моя особиста обітниця.

Він підійшов ближче.

Повільно.

Немов кожен крок був зрадою одного обов’язку і наближенням до іншого.

Тепер він стояв так близько, що її коліна торкались його стегон.

Його подих ковзав по її щоках.

— Я поклявся… нікого більше не втратити, — тихо сказав він. — І тебе — теж.

Ліора простягнула руку.

Доторкнулась до його ремінця на грудях, до холодного металу на його плечі.

Її пальці ковзнули повільно…

Трохи нижче…

Там, де його сорочка розходилась у вирізі.

Едан здригнувся.

Він узяв її руку, але не відштовхнув — притримав, притиснув до себе.

— Ліоро…

Його голос зірвався так тихо, що це звучало майже як стогін.

— Дві клятви, — сказала вона. — Одна велить знищити мене. Інша велить захистити.

Вона підвела до нього очі.

— А що хочеш ти сам?

Едан нахилився.

Його лоб торкнувся її лоба.

Губи — небезпечно близько.

Його пальці ковзнули по її шиї.

По ключиці.

Затрималися на підв’язці плаща.

— Те, чого я хочу… — він видихнув, — заборонено.

Ліора обережно зняла його руку з плаща, але замість того щоб відвести — притулила

до свого серця.Тук.

Тук.

Тук.

Він відчув її серцебиття.

І цього було достатньо, щоб розтопити його самоконтроль.

Едан потягнув її до себе.

Його руки замкнулися на її талії, стискаючи так, ніби він уперше дозволив собі забути

про клятви.

Їхні губи майже зустрілися —

майже —

коли позаду загуркотіло каміння.

Тінь переслідувача знову викривилась у дверному отворі.

Едан різко відступив, заслонивши її своїм тілом.

Його меч спалахнув білим вогнем.

— Зараз я знаю, що маю робити, — сказав він тихо, але його голос був дзвінким як

сталь.

— І що ж? — прошепотіла Ліора за його спиною.

Едан стискав меч, мов обіцянку.

— Я захищу тебе… навіть від власної клятви.