Розділ 12. Коли ніч шепоче імена

Ніч стала густою, наче жива.Храмове полум’я тремтіло, огортаючи камінь золотим

маревом, а десь у тумані знову ковзнула тінь — тиха, невідворотна. Едан не відпускав

Ліору від себе ні на крок. У його очах було щось жорстке — щось, що зазвичай

з’являється лише в тих, хто готовий померти, але не зрадити обітницю. І водночас —

щось зовсім заборонене.

— Ми маємо зайти всередину, — сказав він.

Його голос був глухим, але він усе ще стояв, обіймаючи її, не поспішаючи відпустити.— Ти боїшся за мене?

Слова вирвалися м’якше, ніж вона хотіла.Едан вдихнув — повільно, дуже повільно.

Кінчик його носа ковзнув по її скроні.

Від цього доторку Ліора відчула, як ноги мліють.

— Я боюся за те, — промовив він, — що роблю, коли ти так близько.

Він нарешті спробував відступити. Але Ліора вхопила його за зап’ясток.

Її пальці легко обплели його руку, і магія всередині тіла знову спалахнула. Едан застиг.

Його погляд упав на місце, де її рука торкнулась його шкіри. Там світло пульсувало.

— Що ти робиш…

— Не знаю. Але це не зупиняється, — прошепотіла вона.

І справді: магія стискала їх, ніби поєднувала невидимим вузлом.

Їхні тіла тягнуло одне до одного з силою, що не належала ні їм, ні цьому світу. Туман

зрушився.

Едан різко стиснув її руку.

— Всередину. Зараз.

Він майже потягнув її до храмових дверей, але Ліора зупинилась. Не від страху. Від

того, що магія шепотіла їй: не тікайте одне від одного.

— Едане…

— Ліоро, не роби цього.

Його голос став хрипким. Вона зробила крок до нього. Повільний. Небезпечний. Він

відступив.

Лише один крок. І спиною вперся в холодну стіну храму. Тепер між ними було менше

подиху.

— Не підходь.

— Чому?

— Бо я забуду, ким мушу бути, — прошепотів він.

— А ким ти хочеш бути?

Очі Едана спалахнули. Він схопив її за талію — різко, майже з відчаєм.

Бо більше стримуватися було неможливо. Її тіло опинилося притиснутим до його. Їхні

губи — небезпечно близько. Ближче. Його пальці ковзнули по її спині, зупинившись у

найгарячішій точці. Ліора почувала, як її дихання стає занадто частим. Як світ зникає,

лишаючи тільки його. Він нахилився — повільно, дуже повільно — так, ніби боявся

цього більше, ніж будь-якої тіні. Їхні губи майже торкнулися. Майже.

— Едане… — прошепотіла Ліора, ледве дихаючи.

— Не змушуй мене, — його голос зірвався. — Якщо я поцілую тебе… я не зупинюся.

Її пальці піднялися до його щоки.

Тремтячі, теплі.— Може, й не треба зупинятись.

Його груди здригнулися. Він притягнув її ближче. Ще ближче. Їхній майже-поцілунок

палив сильніше за будь-який справжній. Але в ту мить…Тінь за їхніми спинами знову

ворухнулася. Подих холодного повітря ковзнув повз них, і Ліора здригнулась. Едан

розплющив очі. В його погляді тепер палало щось інше — лють і рішучість.

— Все. Досить. Він занадто близько.

Едан схопив її за руку й потягнув у храм. І цього разу вона не опиралася. Бо знала: ніч

шепоче їхні імена. І шепіт цей — тільки початок.