Розділ 11. Танець полум’я і страху

Тінь щезла так само тихо, як і з’явилася — ніби її й не було.Та холод, який вона

залишила, не розвіявся. Здавалося, він оселився просто під шкірою Ліори. Едан ще

тримав її. Його руки лежали на її талії, міцні, гарячі, майже неправильні у своїй

близькості. Вона підняла погляд. Його очі досі шукали небезпеку, але все, що Едан

побачив — це вона. Його подих хрипко вирвався з грудей, коли Ліора несвідомо

притулилася до нього ближче.— Ти не поранена? — запитав він.

Але голос уже не був спокійним. Там дрімав вогонь — інший, не магічний.— Ні… Я просто…

Вона не закінчила, бо почувала, як її серце б’ється об його груди.

— Ти тремтиш, — прошепотів Едан.

Його пальці м’яко ковзнули по її талії вгору — лише на подих.

Наче хотів заспокоїти…

або відчути її ще раз.

— Це… адреналін, — Ліора намагалася посміхнутись, але голос видав її.

Він був глухим і теплим, як розтоплений віск.

Едан схилив голову до її обличчя — на відстань подиху.

Ніч ніби зупинилася.

— Не обманюй, Ліоро. Це не страх, — тихо сказав він. — Це… щось інше.

Її щоки спалахнули сильніше за полум’я.

Він мав рацію.

Страх змішався з незрозумілою тягою — дикою, інстинктивною, забороненою.

Едан затримав погляд на її губах.

Ледь помітно.

Але на цій відстані Ліора відчувала кожен рух його тіла.

— Це не момент для… — він різко вдихнув, намагаючись зібрати себе.

— Для чого? — її голос був ледь чутним.

Едан заплющив очі.

Він наче боровся з собою.

— Для того, що я хочу зробити, — прошепотів він так низько, що темрява поглинула

слова, не наважившись віддати їх назад.

Ліора завмерла.

Його рука піднялась трохи вище — до її ребер, зупинившись на тонкій межі

дозволеного.

Тепло його долоні палило, шкіра під нею пульсувала, неначе закликала.

— Скажи… — він відкрив очі, і в них світилась чиста боротьба.

— Скажи, що ти цього не хочеш — і я зупинюсь.

Ліора відчула, як її тіло реагує швидше, ніж думки.

Вогонь всередині, той, що жили вплітав у світло, тихо шепнув:

Не зупиняй.Вона зробила крок до нього.

Маленький.

Але достатній, щоб її груди торкнулися його грудей.

Едан видихнув так, немов його вдарили.

— Ліоро…

Її ім’я в його голосі звучало як молитва і прокляття водночас.

Магія, що жила всередині неї, спалахнула, обплітаючи його пальці теплом.

Його долоня мимоволі стиснула її талію, притягнувши ближче — ближче, ніж

дозволяло будь-яке правило, клятва чи совість.

Їхні чола ледь торкнулися.

— Це неправильно, — прошепотів він, але вже без сили.

— А чому тоді так правильно відчувається? — Ліора торкнулася його руки.

Мить зависла між ними. Болісно солодка. Натягнута, як тятива лука перед пострілом.

Вогонь у Храмі раптово спалахнув. Повітря зойкнуло. Едан вирвав погляд від її губ і

різко притягнув її до себе, але цього разу — захисно.

— Він повернувся, — сказав він ідеально спокійно, але Ліора відчувала, як

напружились його руки.

— Хто?

Хоч вона знала відповідь.

Едан нахилився до її вуха. Цей рух обпалив її сильніше, ніж сам вогонь.

— Той, хто хоче тебе.

І хто не відступить.

Ліора ковтнула.

Відстань між ними стала знову тонкою, як полум’я. І вже було неясно, від чого пульсує

кров: від страху… чи від його руки на її тілі.