Розділ 6. Оберіг Охоронця

Усередині Храму стояла тиша, така глибока, що кожен подих здавався вторгненням. Коли вони увійшли під потріскані арки, повітря змінилося — загусло, натягнулося, немов струна, яку достатньо зачепити, щоб вона зірвалася.Ліора озиралася навколо, але найбільшу небезпеку вона відчувала не в стінах. А в ньому. Едан ішов поруч, проте тримався так, ніби кожен додатковий сантиметр близькості загрожував чимось некерованим. Він не торкався її, але його напруга відчувалася гостріше за дотик. На грудях, під тканиною, в нього світився слабким вогнем оберіг — темно-червоний камінь у срібній оправі. Ліора впіймала його погляд.

— Що це? — запитала.

Едан різко відвів очі, ніби вона побачила більше, ніж мала право.

— Захист, — відповів коротко. — Від того, що прокинулося тут. Від того, що може

прокинутися в мені.

Його слова обпекли.

— В тобі? — тихо перепитала вона, роблячи крок ближче.

— Не підходь, — Едан зупинив її так швидко і різко, що повітря між ними ніби тріснуло.

Він не торкнувся її, але піднята рука зупинила її сильніше за фізичний дотик. — Ліоро,

не смій.

— Ти боїшся мене? — вона примружилася. — Бо я… з пророцтва?

— Бо ти здатна зруйнувати те, що я клявся оберігати, — його голос став низьким,

майже хижим. — І те, що мені не можна… хотіти.

Вона відчула, як щось гаряче, болісне, гостре торкнулося її всередині.

Його бажання.

Яке він так відчайдушно намагався приховати.

— Ти попереджав, що мусив би мене вбити, — сказала вона повільно. — Але не

сказав, що хочеш торкнутися.

Очі Едана спалахнули, і на мить він здавався зовсім іншим — диким, розірваним між

обов’язком і тим, що кипіло під його шкірою.

— І саме тому ти маєш триматися подалі, — він знизив голос до шепоту, але від того

він став ще небезпечнішим. — Цей оберіг стримує те, що не має права вирватися

назовні. Мою магію. Мою клятву. Мій… потяг до тебе. Ліора наблизилася всупереч його

забороні. Її пальці майже торкнулися кулона. Оберіг раптом спалахнув. Едан схопив її

за зап’ястя — гаряче, сильніше, ніж мав намір.

— Я сказав тримайся подалі, — його голос тремтів, але не від страху. — Якщо ти

торкнешся цього… я не зможу стримати ні себе, ні те, що пробуджується в Храмі.

Вона ковтнула повітря, гаряче й важке.

— Може, мені й не треба стримуватися, — тихо прошепотіла.

Його пальці на її зап’ясті стиснулися. Запекло. Занадто чесно.

— Це небезпечно, — він нахилився так близько, що її губи відчули його подих. — Я

небезпечний. Для тебе — найбільше.

Її серце гупало в ребра.

— Тоді скажи мені правду, — прошепотіла Ліора. — Чого ти боїшся більше: що наші

долі зламають одна одну… чи того, що ти вже не можеш бути без мене?Едан різко відпустив її руку, ніби від дотику він міг згоріти.

— Я боюся, — сказав він уперше, — що коли ти підійдеш до мене ще на крок… я

зроблю те, що не матиму права повернути назад.

Оберіг на його грудях знову загорівся, реагуючи не на небезпеку зовні… А на ту, що

жила між ними.