Розділ 5. Храм у тумані

Туман лежав над землею густою, щільною ковдрою — таким, що ховав не лише

обриси, а й саму реальність. Ліора підійшла до руїн Храму Вічного Світла на світанку,

коли небо тільки починало світлішати, але світ не ставав яснішим. Неначе з кожним

кроком вона входила не просто в інше місце — а в іншу долю.Храм, напівзруйнований,

напівживий, піднімався з туману, мов череп древнього титана. Колони були обпалені,

мозаїки — потріскані, а в центрі провалля чорніло, втягуючи в себе світло.Проте щось у

ньому дихало.І це дихання було її.Ліора торкнулася холодного каменю. Від нього пішла

хвиля — не магія, а щось глибше. Пам’ять. Біль. Жага.

Ти повернулася, — ніби прошепотіли стіни.

З туману позаду почувся хруст камінця. Вона різко обернулася. Хтось стояв між

колонами — висока темна постать, тінь, що вирізнялася навіть серед туманної білості.

Він не рухався. Тільки дивився. Але цього було достатньо, щоб її серце стукнуло

болісно й гучно. Так само він стояв у її видіннях. Чоловік із тіні.

— Хто ти? — спитала вона, змусивши свій голос не зламатися.

Постать повільно вийшла ближче, і туман зсунувся з нього, мов слухняний шлейф. Він

був у темному одязі, який облягав тіло, підкреслюючи силу. Високий. Статний. Його

рухи — тихі, але небезпечні. А очі…

Очі світилися жаром, який не мав нічого спільного з людським.

— Ти прийшла, — сказав він низько. Його голос був… теплий. Майже обпікаючий.

— Я не знала, що хтось тут є, — Ліора зробила крок назад, та земля під ногами наче

втягувала її до нього.

— Я чекав на тебе.

Вона відчула, як холод пробіг по хребту. А потім — хвиля тепла, коли він підійшов

ближче. Дуже близько.

— Ти з видіння… — прошепотіла вона.

— А ти з пророцтва, — він торкнувся руїни долонею, але дивився тільки на неї. — І я не

вирішив, чи це благословення… чи кара. Його погляд ковзнув по її обличчю, губах, шиї,і вона відчула цей погляд фізично. Наче він проводив пальцями по кожному контурі її

тіла.

Вогонь у ній зреагував. Піднявся. Спалахнув.

Він теж це відчув — по тому, як гостро розширилися його зіниці.

— Хто ти? — повторила вона, але голос зрадницьки затремтів.

Він наблизився настільки, що вона відчула тепло його тіла. Небезпечно солодке тепло.

— Едан, — прошепотів він їй просто біля вуха. — Останній Охоронець Храму.

Той, хто мав убити тебе… якщо ти повернешся.

Її серце затремтіло.

— А зараз? — запитала тихо.

Його пальці, сильні й гарячі, ковзнули по її підборіддю, зупинившись на краю щелепи.

Вона завмерла.

— А зараз я не можу вирішити, — його голос упав нижче, темніше, — чи хочу погубити

тебе… чи доторкнутися до тебе так, як не смів у своїх думках.

Її дихання зірвалося.

Туман навколо закрутився, ніби світ замикався на них двох.

— Скажи, Ліоро, — він нахилився так близько, що їхні губи ледь не торкнулися, — ти

справді готова увійти в Храм?

У темряву, яка прокинулась разом із тобою? Полум’я всередині не відповідало

словами. Воно вибухнуло