Розділ 4. Дорога крізь попелища

Попелища тягнулися до самого горизонту — сірі, мов застиглі хвилі мертвого

моря. Колись тут шуміли ліси, співали вітри, а теплі джерела парували над

мохами. Тепер — лише чорний пил, зламана земля та тиша, яка з’їдала

будь-яке дихання.Ліора ступала повільно, не озираючись. Сумка через плече,

плащ, просочений димом, і обпечене серце, у якому ще пульсував той самий

голос зі сну:

“Повернись. Пора.”

Вітер піднімав попіл у повітря, накриваючи її, ніби хтось знову й знову замикав на ній

покривало минулих помилок. Та вона не зупинялася.Її кроки були самотніми, але не

слабкими. Вогонь усередині — той, що вона так довго стримувала, — тепер дихав

рівно, спокійно, але вимагав рухатися вперед.

— Ти теж це відчуваєш, так? — прошепотіла вона, і полум’я в грудях відповіло

теплом.

Це не був її дар. Це була її сутність.На першому пагорбі вона зупинилася. Перед нею,

далеко серед згарищ, здіймалися руїни храму. Звідси він здавався чорним обвугленим

монолітом, але всередині, знала вона, ще лишилося щось живе — щось, що звало її

назад.І когось.Тінь у видінні. Той чоловік, чий силует вона вже не могла забути. Його

постать виринала з попелу в її думках, обволікала її тіло напругою, небезпечною і

солодкою. Він стояв там, де Храм провалився в темряву. Чекав на неї.

А чи він був ворогом?

Чи спокусою?

Чи — відповіддю?

Ліора вдихнула глибше. Пахло димом, землею і чимось древнім, мов саме повітря

пам’ятало полум’я, що знищило світ.Вона відчула, як полум’я її магії наче гладить її

зсередини — по шкірі, по хребту, по горлу. Легкий, теплий, надто інтимний дотик. Вона

зімкнула пальці на амулеті під сорочкою, намагаючись стримати спалах бажання, який

не мав пояснення.

— Я повертаюсь, — сказала вона в порожнечу. — Хоч би що на мене чекало.

І рушила нижче — в долину, де навіть вітер боявся зітхати. Уночі вона розпалює

невелике багаття. Попіл у повітрі робить полум’я червонішим, а тіні — довшими. Ліора

сидить під покрученим деревом і повільно, медитативно проводить пальцями над

вогнем. Той відгукується на її дотик, піднімається, змінює форму. На мить у полум’ї

зароджується силует чоловіка — високого, з гострими лініями плечей та хижою

поставою. Він ніби крокує до неї. Ліора здригається, іскри осипаються на землю.

— Невже ти справді існуєш… — шепоче вона, і вогонь тремтить у відповідь.Її тіло пам’ятає те, чого не могло пам’ятати: тепло рукавів на талії, доторк до шиї, губи

біля її вуха.

Але вона ніколи його не зустрічала.

Чи зустрічала?.. Дим повільно огортає її, і вона відчуває — завтра вона ввійде в Храм.

І тоді видіння стануть реальністю. Якою б темною вона не була.