Розділ 3. Старійшина приходить у сон

Ніч опустилася на ліс важко і густо, мов накидка, просочена затемненням. Едан

розпалив маленьке вогнище, але тримався осторонь — мовчазний, напружений, із

поглядом, який ніколи не залишав Ліору надовго. Він був поруч, але водночас — десь

далеко за холодною стіною власних думок. Ліора намагалася заснути. Та варто було їй

заплющити очі — і темрява одразу потягла її до себе, холодними пальцями торкнулася

свідомості. Вона не злякалася. Темрява була знайомою. Але те, що чекало на неї по

той бік сну, — ні. Ліора стояла на берегах озера, якого ніколи не бачила, але чомусь

знала: це — місце між світами. Поверхня води була чорна, гладенька, і відбивала

небо так, ніби сама була небом. Повітря — тремке, наповнене шепотом тисячі голосів. І

тоді туман перед нею почав згуститися. З туману крок за кроком з’явилася постать.

Стара жінка з очима, що палали, ніби тліючі вуглини. Старійшина. Та, яка колись

тримала Ліору за долоню, коли в неї вперше прокинулися іскри магії.

Та, що боялася за неї більше, ніж будь-хто.

Та, що знала правду — і не встигла її сказати.

Старійшина вві сні виглядала живою.

Надто живою.

— Дитя вогню… — її голос був шорстким, злегка тремтячим. — Ти забарилася.

Ліора відступила на крок.— Ви… ви мертві.

— Тож чому я стою перед тобою? — жінка всміхнулася кутиком вуст, але в тому усміху

не було тепла. — Смерть не має влади там, де судилося згоріти й народитись знову.

Озеро затремтіло. Поверхня води загорілася слабким золотим сяйвом — не жаром, а

відлунням полум’я, такого древнього, що здавалось холодним.

— Час повернутися, Ліоро, — сказала Старійшина. — До того, що твоє.

— Повернутися… куди?

Старійшина нахилила голову.

— Ти знаєш відповідь.

Ліора відчула, як у грудях щось заворушилося. Наче полум’я підняло голову і вдихнуло.

— До Храму? — її голос зірвався з порога шепоту.

— До свого джерела, — кивнула жінка. — До вогню, що обрав тебе ще до народження.

Вітер піднявся, шурхочучи краєм одежі Старійшини.

— Але… — Ліора зібралася з духом. — Я бачила тінь. Я бачила чоловіка там.

Небезпеку.

— Там завжди була небезпека. Але тепер вона наближається до тебе швидше, ніж ти

думаєш. Старійшина простягнула руку.

Не торкнулася — лише підняла пальці до рівня серця Ліори.

— Ти — не жертва цього пророцтва, дитя.

Ти — його вістря.

Ти — та, хто зламає те, що здавалося незламним.

— А Едан? — вирвалося в неї раптово, майже боляче.

— Він… частина цього?

Старійшина не відповіла одразу.

— Його шлях — поруч з твоїм.

Та пам’ятай: Стражі служать обов’язку.

Не серцю.

Ліора відчула, як щось стисло її груди.

Це прозвучало, як застереження.

Як попередження.

— То що мені робити?

Старійшина ступила назад. Туман почав її поглинати.— Іди туди, куди кличе твій вогонь.

І пам’ятай: хто не приймає своєї долі — того доля зламає.

Зустрічай світанок у русі.

І повернися.

— Куди повернутися?! — крикнула Ліора, але вже пізно.

Старійшина зникла. А озеро під ногами раптом розкололося золотим світлом і

поглинуло Ліору — різко, нестримно. Вона прокинулась так, ніби вирвалася з безодні.

Дихання різке. Тіло палає. Серце б’ється в шаленому ритмі. Едан стояв біля вогнища,

різко обернувшись до неї. Він миттєво опинився поруч, схилився, торкнувся її плеча —

не сильніше, ніж потрібно, але так, що її магія розгорілася у відповідь.

— Ліоро? Що сталося? Тобі приснився напад? Видіння? — його голос був незвично

м’яким. Тривожним.

Вона підвела погляд.

— Я повинна повернутися.

Едан застиг.

— Куди?

Її голос прозвучав твердо, хоч руки ще тремтіли:

— У Храм.

Едан повільно відступив. Наче вона щойно вимовила слова, яких він боявся

найбільше.

— Ти не готова.

— Я не можу чекати, — відповіла вона. — Мене кличе вогонь.

Погляд Едана став темнішим. Небезпечнішим.

— А я клявся не допустити твого кроку туди, — прошепотів він. — Бо це крок у смерть.

Вона підвелась, дихаючи вже рівніше.

— Доля не чекатиме, поки ти будеш готовий відпустити мене.

Між ними знов загустіла магія, невидима, але відчутна шкірою. Едан дивився на неї з

боротьбою в очах — між обов’язком і чимось іншим… тим, що починало пекти його так

само, як її.

— Якщо ти повертаєшся в Храм, — сказав він, — я йду з тобою.