Розділ 2. Дотик видіння

Сонце вже торкалося верхівок дерев, коли Страж повів Ліору вузькою стежкою, що

вела глибше в ліс. Він не сказав, куди саме вони йдуть, і не оглядався, але вона

відчувала: кожен його рух розрахований, кожен крок — обережний. Наче він

супроводжує вибухівку, а не дівчину. Між ними панувала тиша, натягнута, як струна.

Ліора знала: він відчуває магію так само гостро, як вона — його присутність.

Його сила була прихованою, стриманою, холодною… але всередині жевріло щось, що

нагадувало жар під попелом. Вона була певна: він бореться не з нею. Він бореться з

собою. Коли вони дісталися невеликої галявини, Страж зупинився.

— Ти повинна навчитися контролювати свої видіння, — сказав він, не повертаючись. —

Вони стають сильнішими.

Ліора торкнулась зап’ястя, яке ще тримало слабкий жар.

— Я не прошу їх приходити, — прошепотіла вона.

— А вони приходять саме тоді, коли не повинні, — холодно відповів він.

Він підійшов ближче. Занадто близько.

Настільки, що Ліора могла відчути теплий запах шкіри та металу, яким завжди пахнуть

ті, хто носить зброю давно і вміло.

Його голос став тихішим:

— Коли ти вступила в Храм… щось відгукнулося. Тінь відповіла на твій дотик. Це

небезпечно.

— Ви боїтеся мене? — тихо запитала вона.

Перед тим як відповісти, він вдихнув. Глибоко. Здавалось, це запитання збило його з

рівноваги більше, ніж будь-яка магія.

— Я боюся того, що ти пробудила.Він торкнувся її руки — хотів лише перевірити жар, але в ту ж мить усе навколо зникло.

Земля під ногами провалилась.Повітря вирвало з грудей подих. Страж сказав її ім’я,

але голос долинув здалеку — ніби з дна глибокої водойми. Світ зламався. І Ліора

бачила. Вона стояла в Храмі — не зруйнованому, а цілому, живому, наповненому

світлом. Стовпи з білого каменю тягнулися до неба, а під куполом мерехтів чистий

вогонь, золотий і спокійний.

Але в центрі світла — тінь.

Фігура чоловіка.

Він був високий, плечистий, силует знайомий…

але прихований темрявою, що не пускала світло ближче.

Ліора зробила крок.

Тінь повернула голову.

— Ти запізнилася.

Голос був у її думках і в повітрі водночас.

Голос, який вона чомусь знала.

— Хто ти? — прошепотіла вона.

Тінь простягнула руку — довгі пальці, сильні, впевнені. Торкнулася її щоки. І в ту ж

секунду Храм спалахнув чорним полум’ям. Видіння розірвалося так само раптово, як і

почалося. Ліора з голосним вдихом впала вперед, але чоловік — справжній, не той у

тіні — встиг підхопити її. Його руки були міцними, теплими, тримали обережно, ніби

вона могла розсипатися.

— Ліоро! Подивись на мене!

Вона підвела голову — і побачила в його очах те, чого не чекала.

Страх.

За неї.

— Що ти бачила? — його голос був хрипким.

Вона не одразу змогла відповісти.

Повітря пахло димом, і вона не знала — справді чи лише в її пам’яті.

— Храм, — прошепотіла. — І… чоловіка в тіні.

Едан різко зітхнув, ніби підтверджуючи щось, чого боявся.

— Він прийшов раніше, ніж мав.

— Хто?

Страж провів долонею по волоссю, ненадовго закриваючи очі.

Його обличчя стало жорстким, мов вирізаним із каменю.

— Той, хто чекає тебе в Храмі.

Той, чия доля сплетена з твоєю… ще до твого народження. Ліора відчула, як по спині

пробіг холод.

— А ви… як пов’язані з ним?

Едан довго мовчав.

Потім відповів:

— Я — той, хто повинен убити його.

Якщо ти не зможеш.

Його рука все ще тримала її.

І Ліора раптом зрозуміла:

Він не тільки захисник.

Він — частина пророцтва.

І її дотик пробуджує не лише видіння… а й те, що він так відчайдушно намагається приховати.