ЧАСТИНА I. Пробудження полум’я. Розділ 1. Вигнанці не обирають долі

Ліс дихав холодом. Ранковий туман повільно осідав між соснами, обвиваючи їх так,

ніби намагався приховати щось важливе. Ліора йшла стежкою, що давно заросла

травою, босими ногами відчуваючи кожен корінь, кожну нерівність землі. Вона любила

тишу, але сьогодні тиша була не дружньою — скоріше настороженою, напруженою.

Так відбувалося завжди, коли її магія була близько до поверхні.

Вона не знала, що саме всередині неї. Вогонь? Темрява? Щось третє?

Єдине, що знала: цього боялися інші.

А те, чого бояться — намагаються знищити.

Село, в якому вона жила, ніколи не говорило це прямо, але погляди були голосніші за

слова.

«Чужа.»

«Проклята.»

«Відьма…»

Ліора звикла до шепотів. Але не звикла до себе.

Сьогодні вона прокинулась від того, що її руки світилися червоно-золотим відблиском.

Наче хтось запалив у венах жар.

А потім — спалах.

Короткий, але гострий, схожий на судомне тремтіння землі.

«Щось сталося», — подумала вона.

Наче частина світу прокинулася разом із нею.

Вона торкнулася шкіри на зап’ясті — там ще тремтів жар.

Ніби закликав.

— Ліоро!

Її наздогнала тітка Рені, єдина людина в селі, що не відверталася від неї. Її очі були

сповнені страху — справжнього.

— Ти знову… це робила? — тихо спитала жінка, переводячи погляд з рук дівчини на

ліс.

— Я нічого не робила, — збрехала Ліора. І за мить додала: — Воно саме.

Тітка видихнула, обхопивши голову руками.

— Дівчинко… — її голос був сумішшю болю й безпорадності. — Ти маєш бути

обережнішою. Люди тут… вони не зрозуміють.

«Вони ніколи не розуміли», — хотіла сказати Ліора, але промовчала.

— Ти не обрала цей дар, — продовжила тітка. — Але вони вважають, що ти обрала

зло. І сьогодні…

Вона замовкла.

— Сьогодні що?

Рені глянула в очі племінниці — і Ліора зрозуміла, що відповідь їй не сподобається.

— У село повернувся Страж.

Ліора відчула, як щось холодне пробігло її спиною.

Стражі не приходили просто так.

Особливо в далекі села.

Особливо ті, хто носив у крові клятви Охоронців.— Він шукає когось? — запитала тихо.

— Не когось.

Когось конкретного.

Через кілька хвилин вони вийшли з лісу і побачили його.

Він стояв на схилі пагорба, спостерігаючи за селом із висоти. Високий, широкоплечий, у

темному плащі з важкою емблемою на спині — спалах полум’я, замкнений у

металевому колі.

Його меч був при боці, але не схований — оголений, мов попередження.

Ліора не бачила його обличчя, але почувала кожен рух, кожну тінь його присутності.

Він був, як шторм — тихий, але смертельно неминучий.

Тітка стиснула руку Ліори.

— Не дивись на нього. Ходімо.

Але Ліора вже не могла відірвати погляду.

Чоловік раптом повернув голову в їхній бік — повільно, точно, наче давно знав, що

саме вона стоїть у тумані.

Їхні погляди зустрілися.

І світ… зупинився.

В її грудях щось спалахнуло — не біль, не страх.

Щось інше.

Жарке.

Небезпечне.

А в його очах — холодна сталь, змішана з незрозумілим блиском.

Блиском, який вона не повинна була бачити.

Це тривало лише секунду.

Але цієї секунди вистачило, щоб Ліора зрозуміла:

Вона не обирала долі.

Але доля обрала її — і прийшла у вигляді цього чоловіка.

Страж зробив крок до них.

— Ліоро Вейр, — його голос був низьким, твердим, майже різким. — Йди зі мною.

Тітка різко стала попереду дівчини.

— Вона дитина! Вона нічого не зробила!Страж зупинився. Його погляд ковзнув по жінці, але повернувся до Ліори.

— Вона — не дитина, — промовив він. — Вона — пробуджена.

І Ліора відчула, як її зап’ястя знову спалахнуло жаром.

Це був початок.

Перший рух неминучої історії.

І десь у глибині душі Ліора знала:

усе, що буде — і кров, і вогонь, і пристрасть, і зрада — почалося саме в цю мить.