ПРОЛОГ 2 . Останній Охоронець

У горах, далеко від зруйнованого храму, чоловік середніх років стояв на колінах перед алтарем кам'яної печери. Його дихання було уривчастим, а очі палали тим самим чорним відблиском, що з'явився того дня у небі.Едмар Таріон — останній із роду Охоронців.

Його предки давали однакову клятву протягом тисячоліть:

зупинити Носія Вогню, якщо той народиться у темряві.

Він відчув, як магія чорного полум’я прорізає світ. Її ехо струснуло землю, майже збило

чоловіка з ніг.

— Пророцтво збулося, — сказав він. — Народилася вона.

Перед ним на камені лежав старовинний меч, темний, потрісканий, але все ще повний

сили. На руків’ї — символ його роду: спалах полум’я, замкнений у броні.

Він торкнувся леза і прошепотів:

— Я, Едмар Таріон, останній Охоронець,

клянусь знайти дитину.

Виростити того, хто здолає її. А якщо не зможе — я сам знищу Носійку Вогню. Темрява обвішала печеру. Але всередині Едмара не було страху. Лише холодна, нещадна рішучість. Десь далеко кричала дитина. А Охоронець уже виходив у ніч, знаючи: його власну кров доведеться принести в жертву заради світу.

6 років потому.

Ліора стояла босими ногами у високій траві. Ніч була теплою, а повітря пахло липою.

Вона завжди любила гуляти далеко від дому — там зорі здавалися ближчими, а тиша

була справжньою.

Та цієї ночі зорі поводилися дивно.

Вони тремтіли, наче намагалися попередити її.

Раптом дівчинка відчула жар. Спочатку легкий — ніби сонце торкнулося шкіри. Потім

сильніший. Палючий.

Трава під її ногами засвітилася червоним, а потім… чорним.

— Ні… — вирвалося в Ліори.

Перед очима миготіли образи.

Руїни храму. Вогонь, що пожирав небо.І чоловік — темний силует, що тримав меч.

Його очі шукали її. Дивилися просто на маленьку дівчинку, неначе знав її ім’я.

Видіння рвонулося ще сильніше.

Вона бачила майбутнє.

Своє.

Вона — у дорослому тілі,

красива, небезпечна, очі світяться полум’ям.

Чоловіча рука торкається її шиї, проводить по плечу, притягує ближче…

І в повітрі стільки магії, що дихати важко.

“Ти — вогонь.

А я — той, хто має тебе знищити.”

Голос, глибокий, низький, тривожний… і водночас магнітний.

Ліора скрикнула й упала навколішки.

Коли видіння розсіялося, земля довкола була обпалена.

Дівчинка плакала мовчки.

Вона ще не знала, що її доля переплелася з долею того, хто мав її убити.

І що між ними згорить усе — світ, пророцтва, клятви…

і щось значно небезпечніше — почуття.