ПРОЛОГ 1. Падіння Храму Вічного Світла

Ніч була тиха, аж нереально тиха. Наче світ затамував подих перед тим, що не можна

було зупинити.

З-під гір, старших за час, здіймався туман — темний, важкий, мовби живий. Його тінь

лягла на мармурові сходи Храму Вічного Світла, який здавалося, не мала торкнутися

жодна темрява.

Всередині Храму мерехтіли золоті арки, а в самому центрі — Кристал Світла, серце

рівноваги. Його сяйво було теплим, майже лагідним. Але цієї ночі щось змінилось.

Старші жриці відчули перші коливання, ніби магія залила простір надлишковим жаром.

Лінії руїн на підлозі, начертані багато століть тому, загорілися темно-пурпурним.

— Це не може бути… — прошепотіла Верховна, відчуваючи, як у грудях стискається

серце.

Пророцтво.

Те саме, якого боялися покоління:

“Коли світло почорніє, народиться та, що нестиме вогонь.

І світ згасне — або відродиться з попелу.”

Під ногами жриць раптом затріщала підлога. З кристала вирвалося світло, але світло

вже було іншим — чорним. Воно розходилося по стінах, розриваючи камінь на шматки.

І серед цього caos, посеред виру чорного полум’я, жриці в унсному жаху побачили…

силует. Маленький. Дитячий. Ледь видимий у тріщинах простору.

Немовля.

Обпалене світлом і темрявою водночас.

— Це… вона, — вирвалося у Верховної. — Носійка Вогню…

Храм почав падати. Стовпи валилися один за одним. Кристал зламався — і світ почув

його крик.

Чорний вогонь вирвався назовні, поширюючись, наче живий хаос.

І в тиші, що настала після руйнування, лише немовля кричало серед диму.

Ніхто ще не знав, що цей крик змінить історію.