Тіні літали навколо, ховаючись і нападаючи одночасно, як вітер, що несе холод і загрозу. Амплія відчувала, як адреналін розливається по венах, тіло наповнюється гострою енергією. Вона рухалася швидко, відбиваючи удари і знаходячи слабкі місця ворогів.
Деймон стояв поруч, прикриваючи Амплію, його очі горіли не лише вогнем битви, а й дивним, ревнивим блиском, що з’явився останнім часом. Ліара, у свою чергу, грайливо усміхалася, її рухи були легкими, майже танцювальними, ніби вона отримувала задоволення від небезпеки.
Під час бою їх погляди кілька разів зустрічалися — кожен з них бачив у очах іншого і спрагу перемоги, і приховані почуття, і суперечливі емоції.
Раптом тінь, що намагалася оточити Амплію, пропала, і вона миттєво відчула легкий удар збоку. Деймон крикнув її ім’я, відкидаючи ворога назад.
— Тримайся! — крикнув він, в голосі звучала і турбота, і щось глибше, що Амплія не могла одразу розгадати.
Коли битва скінчилася, герої стояли, важко дихаючи, з порізами і подряпинами, але живі.
— Ми вистояли разом, — прошепотіла Амплія, дивлячись на Деймона.
— І будемо вистоювати, — відповів він, торкаючись її руки, — поки не розберемося з усім, що стоїть між нами.
Ліара ж дивилася на них, її усмішка стала більш загадковою. Вона знала, що боротьба триває не лише за виживання, а й за серця.