Того вечора, коли вогнище вже майже згасало, Деймон зібрав усю свою рішучість і підійшов до Ліари. Вона стояла біля тіні дерева, усмішка грала на її губах, але очі були пильними і непохитними.
— Ліаро, — почав він твердо, дивлячись їй прямо в очі. — Між нами не може бути нічого більше, ніж дружба.
Її посмішка злегка похитнулася, але вона зберегла холодність.
— Ти впевнений?
— Абсолютно, — відповів Деймон, голос не допускав сумнівів. — Ти важлива для мене як друг, але Амплія — це інше. І я не збираюся цього змінювати.
Ліара глибоко вдихнула, ніби приймаючи цей виклик.
— Добре, — прошепотіла вона, — але не забувай, що дружба може бути небезпечною.
Деймон кивнув.
— Можливо. Але зараз я обираю бути чесним із собою і з тими, хто поруч.
Амплія, що мовчки спостерігала здалеку, відчула, як на її серці з’являється легкість — ніби важкий камінь впав із грудей.