Вечір опустився на табір, фарбуючи небо у глибокі відтінки пурпуру. Деймон уперто шукав Амплію серед тіней дерев, нарешті знайшовши її біля струмка.
— Ампліє, нам треба поговорити, — почав він, голос глухий, але напружений.
Вона не оберталася, тільки тихо відповіла:
— Про що?
Він зробив крок ближче.
— Про нас. Про те, що між нами з’явилися непорозуміння. Я не хочу втратити тебе.
Амплія повільно повернулася, зустрічаючи його погляд.
— Деймон, ти сам тримаєш мене на відстані. Іноді я відчуваю, ніби ти боїшся бути зі мною по-справжньому.
Він здивовано нахмурився.
— Боюся? Я хочу тільки захищати тебе.
Вона кинула погляд на його руки, стискаючи пальці.
— Захищати — це не завжди тримати на відстані. Іноді це означає довіряти.
Між ними повисла тиша, наповнена невимовним бажанням і сумнівами. Деймон наблизився ще більше, торкаючись її щоки.
— Довіряю… тобі. — Голос був майже шепотом.
Їхні губи ледве торкнулися, і світ навколо зупинився. Вогонь їхнього почуття розгорівся з новою силою — ніжний і одночасно пекучий.