Дорога вела вузьким гірським перевалом. Скелі здіймалися високо з обох боків, і вітер свистів у щілинах, наче попереджаючи про щось.
Амплія йшла трохи позаду, намагаючись не дивитися на Деймона та Ліару, які обговорювали якусь стару місію. Раптом над головою пролунало гучне потріскування. Вона підвела очі — і серце обірвалося.
Величезний уламок скелі зірвався з вершини і летів просто на неї.
— Ампліє! — закричав Деймон.
Вона встигла лише закрити голову руками, але удар так і не настав. Деймон кинувся вперед, збив її з місця, і вони разом покотилися по кам’янистому схилу. Камінь впав усього за кілька кроків позаду, здійнявши хмару пилу.
Він лежав над нею, дихаючи швидко і важко.
— Ти в порядку? — його очі палали, і в голосі звучав страх, який він не міг приховати.
— Я… так, — прошепотіла вона, відчуваючи, як її серце б’ється в унісон з його.
Ліара підбігла, але в голосі не було паніки, тільки холодна оцінка.
— Ну, бачу, ти все ще вмієш грати роль героя, Деймоне.
Він різко підвівся, допоміг Амплії піднятися, навіть не дивлячись на Ліару.
— Рухаємось далі.
Амплія йшла поруч із ним, ще відчуваючи тепло його рук, і думала: може, не все так безнадійно?