Дорога до храму тягнулася крізь розбиті кам’яні стежки, зарослі травою. Ліс поступово змінювався гірськими схилами, і повітря ставало прохолоднішим. Амплія мовчала, прокручуючи в голові слова Деймона біля вогнища.
Попереду почувся дзвінкий сміх. З-за повороту стежки вийшла жінка. Її довге темно-русяве волосся було заплетене в тугий косичний вузол, а бурштинові очі світилися хитрим блиском. Вона була одягнена в темно-зелену шкіряно-тканинну куртку, на поясі — два кинджали.
— Ну-ну… Деймон? — її голос був насмішкуватим, але в ньому бриніло щось тепле, майже інтимне.
Деймон зупинився, і на його обличчі з’явилася посмішка, якої Амплія ще ніколи не бачила.
— Ліара… Я думав, тебе давно немає в цих краях.
Вони обмінялися поглядом, у якому було забагато невимовленого. Ліара легко торкнулася його плеча — надто знайомо, щоб це було просто випадково.
Амплія відчула, як у грудях щось стиснулося. Вона не знала цієї жінки, але кожен її рух, кожне слово віддавало тією близькістю, якої у неї з Деймоном ще не було.
— І хто ж це? — Ліара перевела погляд на Амплію, усмішка стала тоншою.
— Це Амплія, — коротко сказав Деймон. — Ми разом подорожуємо.
“Разом подорожуємо?” — слова прозвучали надто сухо. Амплія опустила погляд, приховуючи образу, і прискорила крок, але Ліара пішла поруч із Деймоном, весело жартуючи з ним, немов вони були старими друзями… або чимось більшим.