Після ночі, сповненої розмов і неспокою, світанок обіцяв новий початок. Амплія прокинулася від легкого подиху вітру, що проникав крізь відкриті вікна в її кімнаті. Її голубі очі повільно звикали до ранкового світла, але думки ще були туманними від нічних страхів і сумнівів.
Деймон сидів біля каміна, глибоко занурений у свої думки. Його темне волосся спадало на лоб, а зелені очі пильно дивилися на мерехтливе полум’я. Коли Амплія підійшла, він підняв голову, і між ними промайнуло мовчазне розуміння — ні слова зайвого, лише тепло спільної присутності.
— Ми не можемо ховатися довго, — тихо промовив Деймон. — Орден вже на наших слідах.
Амплія кивнула, відчуваючи, як напруга знову стискає груди. Але вона знала, що цього разу їй доведеться бути сильнішою, ніж будь-коли.
— Що нам робити? — запитала вона, голосом, що ледве стримував тривогу.
Деймон підвівся, взявши її руку у свої.
— Потрібно повернутися до місця, де все почалося — до храму Світла і Тіні. Там ми знайдемо відповіді, які допоможуть нам не лише вижити, але й зрозуміти, ким ми насправді є.
І саме тоді, у повітрі, що наповнювалося ранковим світлом, Амплія відчула — попереду чекають небезпеки і відкриття, які змінять усе.