Наступного ранку Амплія прокинулась у порожній кімнаті. Деймон зник без жодного слова, залишивши лише легкий запах ладану й холод на подушці, де ще вчора була його голова.
Вона повільно встала, відчуваючи, як у грудях розливається суміш розпачу і розгубленості. Кожен куточок цього притулку нагадував їй про нього, але тепер там було мовчання — гучне і болісне.
Вона дивилась у вікно, на сірі хмари, що повільно повзли небом, і думала про слова, які він сказав: «Я боюся, що ти зробиш саме це».
Амплія знала, що це не просто страх втрати — це страх перед тим, ким він є і що його оточує.
Вона взяла меч, який він залишив на столику, і провела долонею по холодному металу.
— Якщо ти боїшся темряви, — прошепотіла вона собі, — я буду твоїм світлом.
Раптом ледь чутно пролунав звук — ніби кроки, що наближаються. Амплія швидко сховалася в тінях, тримаючи меч напоготові.
Хто це? Друг чи ворог? І чи готова вона зустріти правду, яка наближається разом із цими кроками?