Розділ 5 — Одна ніч

Вони вийшли з провулку мовчки. Деймон ішов швидко, ніби хотів утекти не від ворогів, а від себе.

— Куди ми йдемо? — запитала Амплія.

— Туди, де нас не знайдуть, — його голос був сухий, але в ньому чути втому.

Вони зупинилися біля старого кам’яного будинку без вивіски. Всередині було темно, пахло деревом і попелом. Деймон зачинив двері, кинувши на засув масивний залізний гак.

— Тут безпечно, — сказав він, розпалюючи камін.

Тепло швидко наповнило кімнату. Світло полум’я підкреслювало його риси: різкі, мужні, але зараз утомлені. Він зняв мокрий плащ і кинув його на стілець.

Амплія стояла ближче до вогню, простягаючи руки, щоб зігрітися.

— Те, що я бачила сьогодні… — вона замовкла, підбираючи слова. — Це не змусило мене боятися.

Деймон підняв на неї погляд.

— Ти не розумієш, Ампліє. Я можу втратити контроль. І тоді…

Він замовк, ніби боявся продовжувати.

Вона зробила крок до нього.

— Може, я та, хто зможе втримати тебе?

Між ними залишався лише крок. Її серце билося так гучно, що вона була впевнена — він чує його.

Деймон простягнув руку й торкнувся її щоки. Дотик був обережним, наче він тримав крихке скло. Амплія відчула, як по тілу пробігли теплі хвилі, змішані з чимось глибшим… небезпечним.

Він нахилився ближче, і їхні подихи змішалися. Але в останню мить він відступив, розвернувшись до вогню.

— Спи, Ампліє. Завтра буде важкий день.

Вона ще довго лежала на імпровізованому ложі біля каміна, слухаючи, як він тихо пересувається кімнатою. І знала: ця ніч змінила їх назавжди, навіть без поцілунку.