? Розділ 2 — Тіні Фарендору

— Тримайся ближче до мене, — сказав Деймон, коли вони ступили на бруківку Фарендору.

Місто зустріло їх дощем, як і монастир, але дощ тут був іншим — важким, з пилом попелу, з гірким присмаком металу. Ліхтарі тьмяно миготіли, вулиці звивалися, наче жили в напівмертвому тілі міста.

Амплія не зводила очей з чоловіка поруч. Його постава — пряма, мов меч; погляд — сканував кожну тінь. Він ішов мовчки, але іноді її пальці ледь торкалися його руки — й тоді серце билося сильніше, ніж варто було.

— Фарендор — місто тіней. Тут або бачиш, або вмираєш, — промовив він нарешті.

— Ти був тут раніше?

— Я виріс тут, — коротка відповідь.

Амплія відчула: у цих вулицях Деймон залишив частину себе. Може, ту, яка знала, як любити.

Вони увійшли до «Гостинця Чорного Каменя» — місце, де не ставлять запитань, якщо ти платиш золотом. Або кров’ю.

Хазяйка — суха, як павук, жінка на ім’я Ранелі — кивнула на Амплію:

— Гарна рибка. Якщо твоя, бережи. Якщо не твоя — не озирайся.

Деймон не відповів. Але його рука опинилася на руків’ї меча.

Ніч принесла неспокій.

Амплія не могла заснути. Вона стояла біля вікна, дивилася на Фарендор. Місто дихало страхом.

Та коли вона обернулася, Деймон уже був поруч.

— Тобі не можна залишатися тут наодинці, — його голос був тихий, але в ньому бриніло щось тепле.

— Ти боїшся за мене?

Він зробив крок ближче. Її подих урвався. Вони були надто близько.

— Боюсь, що не зможу втримати себе, — зізнався він. — І що ти захочеш, аби я не втримувався.

Мовчанка між ними загусла.

І хоча його рука ледь торкнулася її щоки — цього дотику вистачило, щоб розпалити вогонь у її грудях. Але він відступив.

— Спи. Завтра підемо до того, хто знає, ким ти є.

Він залишив її саму.

Але ніч уже не була тиха.