Глава 8. Цинна

Я вже давно втратив лік часу. Тут це неможливо.

Світло не змінюється. Темрява не настає.

Ніхто не приходить. І саме це лякає найбільше.

Останнім часом лише один солдат з’являється — приносить їжу. Мовчки. Жодного зайвого слова.

Але щось у ньому тривожить мене. Голос.

Я чув його раніше. Я впевнений. Та обличчя — досі жодного разу не бачив. Він передає їжу через отвір у дверях.

Я зітхаю.

Чи можливо вибратись із цієї в’язниці живим? Я навіть не розумію, де саме перебуваю. Лише приблизно орієнтуюсь, де катувальна кімната.

От би тут був Попелястик… Він би вже все зрозумів. І навіть у пастці зміг би зробити пастку для Сноу. Я криво посміхаюся.

З роздумів мене вирвав звук — клацнув отвір у дверях. Потім — легкий шелест.

Я озирнувся. Клаптик паперу впав на підлогу.

Я не поворухнувся. Це може бути перевірка.

Я не хочу знову піддаватися катуванням. Досі тіло ниє від попередніх.

А якщо вони вирішать щось зробити зі спогадами?.. Ні, ризикувати не варто.

Але якщо це не перевірка?.. Якщо хтось зайде й побачить папір — почнуться нові допити.

Питання: який план у повстанців і хто мені це передав?

Мою увагу привертають намальовані сірі кола на шматочку паперу — ніби сніг.

Та я чудово знаю: це попіл.

Я впізнаю цей знак. Це Попелястик. Значить, він десь поруч.

Я навіть не задумуюся, як він зміг це зробити. Перед дверима завжди охоронець. Але цей хлопчина завжди щось вигадує.

Коли згадую про нього, розумію, наскільки він схожий на Катніс.

Може, таки родичі?