Глава 7. Катніс Евердін

Ми мовчимо. Тиша здається надто гучною… або, навпаки, оглушливо тихою. Може, варто щось сказати? Якось підбадьорити Піта? Але як?

Раптом чую його голос, хоча спершу не вловлюю змісту.

— Що? — перепитую.

— Не вріжся в щось. Ходімо, — спокійно каже він.

— Вибач... Я сьогодні якась не своя.

— Помітно. Тебе щось хвилює? — звучить це радше як твердження, ніж запитання.

— Нічого такого… Прим, промова... — язик уже хотів назвати ще одне ім’я, але я вчасно зупинилася. — Той вибух, — додаю натомість.

Ми йдемо далі. Я навіть не помітила, як зникли запах їжі та брязкіт тарілок. Натомість у повітря врізається інший — різкий, знайомий, огидний. Алкоголь.

— Ну що, голубки? Воркуєте про промову, чи як завжди? — знайомий голос долинає з-за спини.

Геймітч. І, звісно, знову напідпитку.

— Ти ж ніби збирався пити з Гейлом, — кажу, дивлячись йому просто в очі. — Не думала, що все так швидко.

— А він кудись подівся. Довелося пити самому. На тверезу голову про кохання не думається, — криво всміхається.

— І куди ж він пішов? — питаю, намагаючись приховати тривогу.

Геймітч мовчить. Його погляд ковзає по мені, ніби я поставила не те питання. Але відповіді все одно не дає.

— Гаразд, — нарешті каже. — Пішли кудись, де нас не почують. Час готувати вас до запису. Особливо тебе, Катніс.

Просто проігнорував. Знову якась гра — а я навіть не знаю, у що саме грають. Хоча… може, ця гра взагалі не про мене? Але чомусь не віриться.

— До речі, президентка порадила одне місце. Якраз для цього, — додає Геймітч і, ледь озираючись, киває вперед. — Тож рушаймо. Поки я ще не тверезий.