Глава 7. Катніс Евердін

Я нічого не розумію. Щось явно приховують. Геймітч — ще куди не йшло, нічого нового. Але Гейл?..

Мої ноги самі ведуть мене до їдальні. Людей менше, ніж зазвичай, тож я швидко помічаю "хлопчика з хлібом". Цього разу все серйозно — він сидить із похмурим обличчям і повільно жує шматочок черствого хліба. Очевидно, смак не надихає, але голод бере своє.

— Смачного, — видавлюю посмішку.

Схоже, він не розуміє, що це фальш.

— Дякую, — відповідає, теж посміхаючись. Цікаво, його усмішка щира чи мені тільки здається?

— Нам... потрібно записати звернення, — тяжко промовляю, немов це не просто слова, а щось більше. Хоча, можливо, так і є. Йдеться ж про Прим. І про інших — теж.

Коін зробила мені пропозицію замість наказу. Але ж я розумію, що це "пропозиція без вибору". Та що змусило її заморочитися з цим? Просто віддати наказ було б швидше.

Піта опускає свій погляд на мить, але потім знову дивиться на мене.

— Треба, то треба. — кладе на тарілку шматочок хлібу й піднімається, взявши тарілку.

Його голос спокійний, навіть занадто. Наче ми обговорюємо звичайну справу, а не проситимемо людей вірити нам, дивитися в очі й слухати, як я говоритиму про надію. Хоча напевно вже звична справа це? Але я ніяк не навчуся підбирати слова в цих ситуаціях.

-Гадаєш, дійсно наша промова щось змінить? - шепочу, немов це щось заборонене.

-Не знаю. Напевно.... Інакше нащо це робити? 

Піта правий - зараз. Бо, а яка ще причина може бути? Хіба б Коін витрачала сили й ресурси на те, щоб записати й показати нашу з Пітом промову? 

Йду поруч із ним. Не хочу йти сама.  Надто багато думок про цей день. А це лише початок його. 

Ми мовчимо, може, Піта роздумує про те, що може нести наші промови. Чи для чогось ще? А може взагалі про те, який хліб не смачний? Я ніколи не зможу зрозуміти, що він думає в цей момент - не вмію читати ж думки. І нащо?