Вогонь, попел, лід, осколок. На межі правди

Глава 7. Катніс Евердін

Я видихаю й прямую до їдальні. Там мав бути Піта. Він щойно сказав, що йде туди, тож, мабуть, ще не встиг повернутися.

Минаю кілька знайомих коридорів, намагаючись зібрати думки докупи. Що я маю сказати? Що я кохаю Піта борюся за любов і майбутнє? Що не зламалася? Чи насправді я не зламалася? Чи насправді я борюся, а не просто намагаюся вижити?

Перед поворотом чую кроки - і звідкись зліва виринає Геймітч. Його очі червонуваті, рухи трохи повільні, але тверезий. Напевне. На скільки це можливо для нього.

- О, Евердін. Якраз шукав тебе.

- Ну? - кидаю без зайвих слів.

- Де Гейл?

Я примружуюсь.

- А тобі навіщо?

Геймітч криво всміхається:

- Самому набридло пити.

Я не вірю. Він бреше. Але говорить так спокійно, що не підкопаєшся.

- Справді? Із усіх людей - з Гейлом?

- Хто сказав, що з ним приємно? Але іноді треба не приємного співрозмовника, а мовчазного.

Мені не подобається цей обмін. Щось тут не так. Коін, Гейл... І Геймітч? Що я пропустила?

- Він... пішов. І не сказав куди.