Глава 6. Цинна

Я не знаю скільки минуло часу. Хаотично ходжу по кімнаті. Потрібен план. Треба щось робити. Необхідно боротися. 

 Відчуваю дивний пряний аромат, злегка розмивається в очах. Тіло німіє. Я витрачаю залишки контролю над ним, щоб впасти на ліжко.

 Приходжу до тями відчуваючи холод, що проникає під шкіру, у кістки. Дихати стає важко.

Потім – світло. Різке, біле, що ріже очі.

Я намагаюся відвернутися від цього потоку світла, але руки зв’язані, і голова закріплена, тож можу лише витримувати.

— Ти не схожий на героя, — чується спокійний голос. Не Сноу. Хтось інший.

Він наближається, його обриси розмиті від сліпучого світла. Чоловік у бездоганному костюмі.

— Я й не герой, — відповідаю хрипло.

— Але вважаєш себе ідеалістом. А ідеалісти завжди думають, що можуть витримати будь-що.

Він киває комусь за моєю спиною.

Біль приходить раптово.

Удар — різкий, жорсткий, точно між ребрами. Я стискаю зуби, намагаючись не видати ні звуку.

— Ми могли б просто вколоти сироватку правди, — чоловік розглядає свої нігті, наче це звичайна розмова за обідом. — Але, бачиш, Сноу вважає, що правда, вирвана болем, цінніша. Вона ламає людей.

Я мовчу. 

Другий удар — під сонячне сплетіння. Повітря виривається з легенів, я кашляю, на мить втрачаючи контроль над тілом.

— Я можу змусити тебе кричати, — спокійний голос поруч. — Але ти ж не хочеш цього, так?

Він нахиляється ближче.

— Усі думають, що є межа. Що можна витримати певну кількість болю і не зламатися. Але знаєш, що найцікавіше? Усі вони помиляються.

Я підіймаю погляд.

-Межа є й в системи. - ледь видавлюю з себе

— Я знаю одну істину, — голос ледве чутний, але рівний. — Страждання минають. А страх залишає слід. І ось чого я не боюся — вас. Дрібка дурнів. Не розумію чого тобі не вистачало?

-Повітря, весни... Багато чого й кого.

Щось змінюється в його обличчі. Ледь помітно, але змінюється. Він жестом дає знак комусь за спиною.

Біль знову вибухає в моєму тілі.

І тепер починається справжнє катування.