Глава 6. Цинна

Мене залишають одного, прикутого до ліжка, але ненадовго. Через кілька хвилин двері відчиняються, і входить жінка в білому халаті. Мурахи пробігають тілом, і я відчуваю, як м'язи стискаються від страху. Боюся, що не витримаю катувань, але не дозволяю собі заплющити очі. Не хочу, щоб побачили мій страх.

Жінка підходить до мене й щось дістає з кишені халата. Витягує... ключ? Повільно, впевненими рухами звільняє мене від кайданів.

— Тільки не вздумайте тікати, — каже вона, її голос ледь чутний, але в ньому є відчуття контролю.

— Хіба є сенс тікати? Тоді буде гірше, — відповідаю, відчуваючи, як холодок прокочується по шкірі.

— Я з вами погоджуюся, — кидає мені короткий погляд, немов на мить забуваючи свою холодність.

Я сідаю на ліжко повільно, кожен рух болючий. Підтримуюсь руками. Злегка тремтить тіло.

— Ви розумний, але чомусь вирішили підбити людей з округів на повстання, — дивиться на мене, чекаючи відповіді.

— Я просто створив сукню для Катніс, щоб відповідало асоціаціям капітолійців. Я ж не знав, що в округах це стане символом повстання, — відповідаю, хоча знаю, що це брехня. Мені не хочеться виглядати наївним, хоча я саме таким і є.

— Не робіть із себе дурня. Повстання скоро придушать, а Катніс Евердін буде вбита, — її слова пронизують, але я не даю жодної реакції.

— Отже, Катніс жива. Це єдина хороша новина за останній час, — я нахиляю голову, намагаючись приховати посмішку, що хоче вирватися. Це єдина надія, яка дає хоч трохи тепла в цій холодній кімнаті.

Жінка стискає губи в тонку лінію, але нічого не відповідає. Я бачу, як її очі на мить блимають. Мабуть, це була зайва інформація, яку вона випадково видала.

— Вам це не допоможе, — відповідає вона, повертаючи собі холодну маску байдужості. — Ви все одно нічого не зможете зробити.

— Можливо, — стискаю зуби, намагаючись приховати біль й те, що дійсно може все дарма. Але ж боротьба не даремна. Вона точно потрібна й приведе до волі. — Але думати про це набагато приємніше, ніж думати про ваші методи допитів.

— Думайте, але раджу не говорити.

Вона дістає знову щось із кишені, на цей раз шприц. Проводить маніпуляції з ним і, піднявши мою сорочку, вколює знеболювальне в живіт. Мене пронизують гострі відчуття, але біль трохи зменшується.

— Це знеболювальне, — коментує жінка, перш ніж швидко, непомітно вийти. — І скоро прийде президент Сноу. Раджу тримати слова при собі.

Залишаюсь один у тиші. Сноу. Звісно, хто ж іще? Йому не вистачає лише однієї сцени в виставі, яку він поставив — сцени моєї поразки. Хоче побачити, як я зламаюся.

Повільно підводжу ноги з ліжка. Підлога крижана, і я мимоволі здригаюся від холоду. Болить кожен м'яз, немов тіло було в лещатах. Тепер відчуваю наслідки тиску.

Президент Сноу... Я бачив його багато разів на екрані, чув про нього від Катніс. Але зустрічався з ним лише один раз. І тоді вирішив, що це буде вперше й востаннє. Помилявся.

Згадую про Катніс. Вона жива. Жива. Це єдина думка, яка дає хоч трохи тепла в цій темряві. Ні, не єдина. У мене є бабця, є два друга... Цікаво, а Янтарчик знайомий з Катніс? Він же з округу 12, полює в лісі. І наче була якась подруга, у яку він закоханий. От тільки ім'я її не можу пригадати, щоб Янтарчик казав. Думки плутаються, але я намагаюся зосередитися. Не маю права зламатися. Заради бабці, Катніс, Рокслі й Хоторнянка й Сеяна.

Раптом двері відчиняються без стуку. Я підводжу голову й бачу його. Президент Сноу. Він входить у кімнату, наче на сцену, яку давно підготували для його появи. На ньому бездоганний костюм, а на обличчі — звична усмішка, в якій не вистачає тільки ікол хижака.

— Цинно. — Його голос м’який, ніби вітається зі старим другом. — Я чув, ти любиш творити красу.

— Краса в очах того, хто дивиться, — відповідаю, намагаючись тримати голос рівним, навіть якщо кожен рух дається з болем.

— О, ти все ще маєш дух. Як цікаво. — Він повільно підходить ближче, зупиняється за кілька кроків. — Ти створив символ. Вогонь, який, на жаль, вийшов з-під контролю.

— Я створював плаття. А вогонь — це те, що вже жило в Катніс.

Короліан Сноу стискає губи, і його усмішка на мить зникає.

— Гадаєш, ти розумний? Думаєш, ти розпалив іскру, якої не зможу загасити? — Його голос залишається м’яким, але в ньому звучить сталь. — Повстання — це просто непорозуміння, яке я швидко виправлю. А Катніс… вона лише дівчина, яка загралася у героїню і в брехню.

— Дівчина, яка обдурила смерть. Яка вміє виживати. І яка надихає інших. — Наголошую на останніх словах, міркуючи, чи зможе він це витримати.

Його очі звужуються. Ледь помітна тінь гніву. Він робить крок ближче, і я відчуваю запах крові та троянд.

— Виживати… — шепоче він. — Побачимо, наскільки добре вона виживе, коли світ дізнається, що її надія побудована на брехні. Подивимося на неї саму в ту мить. Чи не потухне її вогонь?

— Ти боїшся її, Сноу. — Я намагаюся посміхнутися, хоча обличчя болить від найменшого руху. — Бо навіть ти розумієш, що не зможеш її зламати.

Його усмішка стає ширшою, але очі залишаються крижаними.

— Ти переоцінюєш силу дівчини, яка не може навіть захистити тих, кого любить від себе. — Його слова обпалюють, як отрута. — Вона втратить усе. І ти побачиш це на власні очі. Вона втратить усе сама. Хоча здається мені, що вона вже втратила найважливіше.

Він обертається й виходить, залишаючи мене в холодній кімнаті, де запах крові й троянд все ще висить у повітрі.

Вдихаю глибше, намагаючись прогнати біль і відчай. Він хоче, щоб я зламався. Щоб втратив надію.