Глава 5. Катніс Евердін

— Тоді я до Коін. Ти зі мною?

Це не потребувало відповіді — я й так знала, що він скаже.

— Звісно.

Ми рушили до центру прийняття рішень. Там, найімовірніше, була Коін.

Коридори Підземного тринадцятого були темними, але не через освітлення. Важка атмосфера висіла в повітрі, неначе всі тутешні люди вдихали її замість кисню. Я мимоволі прислухалася до уривків розмов.

— Вони радіють вбивствам своїх же...

— Звірі.

— Не те слово. Ці капітолійці, може, й мають гарний вигляд, та от тільки які вони наївні...

— Наївні? Та вони жорстокі. Вбивати своїх... Ну-ну.

— Але ж були винятки...

— Були. Система їх убила. Або вони стали такими ж, як усі. Нема більше добрих капітолійців. Та й сумніваюся, що були. Все одно підтримували Сноу таким чи інакшим чином.

І вони мали рацію. Винятки були, але тепер… їх, мабуть, більше нема — у тому чи іншому сенсі. Цинна… хоч не такий, як інші капітолійці, й Еффі теж, проте вони брали участь у підтримці Голодних Ігор. Біль від усвідомлення цього пронизує мене, немов уламок скла, що встромився в серце.

Не можна дозволяти собі слабкість при комусь. Але іноді так хочеться просто... заховатися від усього. Притиснутися до когось, відчути тепло й безпеку. Щоб усі негаразди вирішилися без мене. Але такого не існує у світі, принаймні для мене. Ці думки — у прірву.

Коли я заходжу до центру, мене зустрічає метушня. Екрани, комп’ютери, суворі обличчя в уніформі. Коін говорить із чоловіком за монітором, але, помітивши нас, киває тому та звертається до мене:

— Міс Евердін, ідіть сюди з вашим кузеном.

Її голос холодний, безбарвний.

Я вже звикла, що Гейла називають моїм кузеном, і він, здається, теж. Лише всміхається куточком губ. Йому це навіть... подобається? Не знаю.

Я підходжу до Коін повільно. Вона оглядає мене оцінюючим поглядом, зважує, наскільки я зараз корисна. Потім її очі ковзають по Гейлу, і на мить у куточках губ з’являється тінь посмішки.

— Ви бачили сьогоднішній випуск? — Коін киває на екрани позаду.

Я обертаюся. На моніторах змінюються кадри: вибухи, дим, хаос. Голос диктора говорить про сьогоднішній теракт. Я мимоволі стискаю кулаки.

— Трохи. Чула через гучномовці. — Я роблю паузу й дивлюся прямо їй у вічі. — Я хотіла запитати, де Прим. Де Примроуз Евердін?

Коін не моргає.

— Я не знаю. Я ж не всезнаюча. Можливо, десь у нас.

— Ви можете дізнатися?

— Так. Але розумієте, все потребує часу.

Я напружуюся.

— На щастя, — продовжує вона, — у нас багато людей, багато ресурсів. Але пошуки Вашої сестри можуть зайняти чимало часу.

Вона явно до чогось підводить.

Я відчуваю, як серце стискається, але змушую себе триматися. Коін завжди така й буде такою — холодною, розважливою, готовою жертвувати всім заради перемоги.

— Чи не хочете Ви сказати, що всі ці пошуки займають лише час? — запитую, намагаючись не видати тривоги.

Коін кидає погляд на Гейла, а потім знову повертається до мене.

— Ні. Я б із радістю почала пошуки Примроуз, але ситуація зараз... не сприяє.

Я стискаю кулаки ще сильніше.

— Зараз спад бойового духу. Люди... деякі... вже починають розмірковувати про перемовини. А ще гірше — про зраду. З міркувань безпеки я не можу дозволити почати пошуки. Але я маю пропозицію.

Я напружуюсь ще більше.

— Ви з містером Меларком знімете звернення до наших людей, щоб підтримати бойовий дух.

Я кліпаю.

— Спад бойового духу?

— Так. Війна виснажує, міс Евердін. Людям потрібно бачити, що ви не здаєтеся. А ваше кохання — воно надихає.

Я не знаю, чому, але серце раптово боляче стискається.

— Розумію. Але до чого тут моя сестра?

Коін перехрещує руки на грудях.

— Якщо я віддам наказ розпочати пошуки, зрадники можуть довідатися про це. Вони почнуть свої власні... І якщо знайдуть Примроуз першими, гадаю, наслідки будуть катастрофічні.

Її слова... Вони мали сенс. Жахливий, нестерпний сенс.

Поруч мовчав Гейл. Він дивився кудись убік, і тільки зараз я помітила, як Коін пильно стежить за ним. Наче моя присутність тут була другорядною.

Я повільно вдихнула.

— І коли Ви будете впевнені?

Коін ледь помітно всміхається.

— Коли Ви з містером Меларком покажете всім, що боротьба триває. Що немає жодного сумніву у перемозі. Люди мають бачити символ надії, а не зневірену дівчину, яка шукає свою сестру.

Я хотіла заперечити. Хотіла кричати, що Прим важливіша за будь-які звернення. Але... це нічого не змінить.

— Добре, — тихо кажу я. — Дякую, що приділили мені час.

Вона лише киває.

— Містере Хоторн, ви обдумали мої слова?

Я різко повертаюся до Гейла.

— Так. Я погоджуюсь.

Я вдивляюся в його обличчя, але воно нічого не виражає.

— Тоді можете йти. Чудового дня вам обом. І міс Евердін...

Вона робить коротку паузу, немов обдумує щось.

— Я обіцяю, що знайду Вашу сестру. Я ж не ірод у спідниці.

Холодна усмішка.

О ні, вона ірод. Маніпуляторка. Але Сноу — гірший. Сноу поневолювач, а Коін... дасть свободу округам.

Ми вийшли мовчки. Гейл йшов поруч, руки схрещені на грудях, погляд відчужений.

Я не розуміла... Які її слова він обдумав?