Глава 5. Катніс Евердін

Невдовзі Піта зникає у цих приміщеннях. Раз у раз повз проходять люди у формі. Вони чужі, байдужі, ніби навіть не помічають, що загинули діти. Навіть якщо це були діти Капітолію. Хіба вони винні, що Сноу - тиран, диктатор, жорстокий егоїст?

Я йду, не знаючи, куди ведуть мене ноги. Чую чийсь сміх - і мене пронизує холод. Як узимку в лісі, коли після кількох годин полювання ноги промокли, а вітер ріже тіло. Але тоді, попри холод, не хотілося повертатися в округ. Хотілося ще трохи побути в лісі, поряд із Гейлом.

Але цей холод інший. Він сухий, чужий, жорстокий.

Ліс завжди заспокоював мене. Навіть тоді, коли я знала, що можу не повернутися назад. Він був частиною мого життя, яке відібрали всупереч моїй волі.

Тепер немає ні лісу, ні тієї мене, що жила в ньому.

Я блукаю без мети, поки не врізаюсь у когось. Тепла спина напружується в мить, ніби перетворюється на кригу. Я відступаю на кілька кроків. Гейл. Він дивиться на мене через плече. Його очі холодні... Мені лише здається? Гейл і холодність - зовсім різні речі. Чи ні?

Але цей погляд пробирає мене до кісток.

- Катніп, усе добре?

- Так, - брешу.

Він переводить погляд вниз, на перший поверх.

- Чому ти брешеш? - у його голосі немає звинувачення, лише нерозуміння. Звісно, він завжди знає, коли я брешу. На що я сподівалася? Що він повірить у брехню? - Могла б просто не відповідати.

Мовчання. Колись ця тиша загоювала рани. Але це було в іншому житті, у лісі, до тих злощасних Жнив. Тепер вона здається мертвою. Як і ми.

Гейл повертається до мене, спершись на поруччя. Його погляд знову теплий, лагідний, але водночас сильний. І... трохи сонний? Напевно, мені примарилася холодність у його очах.

- Катніп, я не знаю, про що ти думала, коли врізалася в мене. Але, будь ласка, не відключайся отак на ходу, добре? - його голос сповнений турботи.

Я моргаю, повертаючись до реальності.

- Гаразд.

Знову чую сміх.

- Як вони можуть сміятися?

- А краще плакати? - іронічно питає Гейл.

Ненавиджу, коли він вмикає свою іронічність.

- Ні, просто не сміятися, - відповідаю дещо обурено.

- Це гірше за сміх, - з гіркотою промовляє він.

Я не розумію його слів. Колись ми могли читати одне одного без слів. А зараз... Я не розумію його зовсім.

Він дивиться на мене уважніше.

- Це війна, Катніс. Усі справляються, як можуть.

Я стискаю губи. Я не хочу, щоб вони справлялися сміхом. Наче нічого не сталося. Але, може, він має рацію? Що взагалі правильно зараз?

- А ти як справляєшся? - несподівано питаю.

Він трохи підіймає брову.

- Як завжди.

Його голос спокійний, але мені здається, що ця відповідь приховує більше, ніж він хоче показати.

- Я хотіла поговорити з тобою про Прим, - кажу, уважно спостерігаючи за його реакцією. - Ти ж знаєш, вона ще не тут?

Гейл на мить затримує подих, потім видихає.

- Я знаю.

- Я боюся, що вона може...

Я не договорюю. Опускаю погляд на підлогу. Бо якщо скажу це вголос, то страх стане реальним.

Гейл присідає переді мною, змушуючи мене подивитися йому в очі.

- Ми її знайдемо живою. Я обіцяю тобі.

- Як ти можеш бути таким упевненим?

- Бо це ж Прим.

- І що?

- У неї був і є чудовий приклад.

Я дивлюся на нього. Його очі впевнені, але в них є тінь занепокоєння.

- Я не була для неї хорошим прикладом, Гейле, - кажу тихо.

Він ледь помітно хитає головою.

- Була. І є.

- Чому я її навчила? Я не вчила її виживати. А мусила б.

- Ти навчила її не здаватися. Боротися за своє. Якби ти навчила її стріляти з лука, але не цьому, у неї було б менше шансів. Бо якщо здатися, сидіти й чекати, жодні навички не допоможуть.

Я стискаю пальці в кулак, бажаючи повірити в це.

- Можливо, ти правий... Але якщо ми її не знайдемо?

Гейл важко видихає.

- Ми знайдемо. Інакше й бути не може.

Я заплющую очі. Хочу хоча б на мить повірити в його впевненість.

Майже виходить.

Знову чую сміх. Чужий. Голосний.

- І все ж... - кажу, дивлячись на людей, що проходять повз. - Мені складно зрозуміти, як вони можуть сміятися.

Гейл мовчки дивиться на них.

- Може, це не сміх від щастя, - каже після паузи.

- А який ще буває?

Він трохи усміхається, але без радості.

- Від страху. Від розпачу. Від того, що ти не знаєш, як інакше впоратися. Від болю...

Я не знаю, що відповісти. Може, він знову правий. А може, я просто не хочу цього розуміти.

Ми стоїмо мовчки. Тиша більше не здається мертвою. Вона... інша, незрозуміла.

Гейл опускає погляд, замислюється.

- То що, пошукаємо Прим? - нарешті питає він, підводячись.

Я повільно киваю.

- Пошукаємо. Можливо, Коін щось знає. А раптом Прим ближче, ніж ми думаємо?

- Напевно.