Глава 3. Цинна

(День, коли почалися 75-ті Голодні Ігри на арені) 

Я прощаюся з Катніс Евердін. Знову... Як же я сподіваюся, що вона виживе. Я прив'язався до неї, що й казати. Як там говорив Геймітч на початку 74-х Ігор? 

"Не прив'язуйтесь до них. Вони помруть, як тільки гонг пролунає."

Геймітч серйозно помилився. І, схоже, ми всі це правило успішно порушили. 

- Удачі, дівчино, що палає, - кажу, коли вона вже за скляними дверима. Напевно, не почула. 

Раптом позаду відчиняються двері, і мене безжально б'ють. Удар. Потім ще один. Я падаю на підлогу, хапаючи ротом повітря. Кров наповнює рота, металевий присмак обпікає язик. Перед очима миготять спалахи світла. 

Білий шум у голові, але я все думаю про Катніс. 

Живи, дівчинко. Не дай своєму вогню згаснути. Це саме те, чого чекає Сноу.

Я не здивований, що за мною прийшли. Це ж я створив те плаття. Я зробив її сойкою-переспівницею на інтерв'ю. Сподіваюся, в округах, як і тут, зрозуміли, що я хотів сказати цим вбранням. 

Вибач, Катніс, що не попередив. Не було часу. Але це потрібно було зробити, щоб ти й Піт вижили. 

Я не вирвуся. Я це знаю. Але вони вже нічого не змінять. Усе сталося. Вони бачили. Усі бачили. Катніс палахкотіла на камерах, і тепер вони не зможуть цього забути. 

Я посміхаюся. Несвідомо, майже машинально. Але я виграв хоча б у чомусь. 

Новий удар. Потім ще один. Біль розриває тіло, та я не даю їм задоволення почути мій крик. 

Тиша й темрява несвідомості простягають до мене руки. Далі я нічого не пам'ятаю.

--- 

Біль. Суцільний біль. Значить, живий? Вони залишили мене в живих? Вважають, що я щось знаю про повстанців? 

Я не наважуюся розплющити очі. Варто лише показати, що я при тямі, і вони почнуть катувати, випитувати інформацію, якої в мене немає. 

Навколо зап'ясть відчуваю холод - кайдани. Ноги теж скували. Підо мною щось м'яке... Матрац? Ледь стримую гірку посмішку. Дали мені, бунтівнику, матрац. Видно, не поскупилися. Хоча, напевно, навіть для таких, як я, у Капітолії немає поганих меблів чи їжі. Та ось тільки катують зовсім не турботливо. 

А якщо вони зроблять з мене авокса? 

Що ж... Навряд чи це їм допоможе. У моїй крові палає вогонь мого дядька - бунтаря, повстанця. Не дарма бабуся казала, що я в нього вдався. Як добре, що Сноу про неї не знає... Я навіть не подумав, як їй буде важко втратити ще й мене. 

Роздуми про сім'ю - потім. Зараз головне не зламатися. А якщо й зламаюся, то з боєм.

До моїх грудей торкається щось холодне й округле. 

- Прокидайся! - холоднокровно наказує чоловічий, грубий голос. 

Я повільно розплющую очі. Начебто покірно, але зухвало. 

Переді мною середнього зросту, широкоплечий чоловік у військовій формі Капітолію. Він тицяє в мене невідомою зброєю. Його очі випромінюють лише зневагу й жорстокість. 

- Попереджаю одразу - будеш чинити опір, стане гірше. Повір, для таких, як ти, ми вигадуємо особливі методи. Щось гарненьке. Щось "творче". Але настільки жорстоке, щоб було гідним такого зрадника. 

Зрадника?

Зрадника Капітолію? А коли я був капітолійцем? Коли давав йому присягу? 

Коли мене взяли стилістом трибутів, я мав лише одне зобов'язання - створити трибуту образ. І, здається, я впорався. Але ніяких інших обіцянок я не давав. 

Смішно. 

Я не стримую посмішки. Напевно, вона здається йому божевільною. 

Чоловік хмуриться й раптово б'є мене руків'ям зброї в живіт. Не надто сильно - радше як попередження. 

Я лише тихо сміюся. Як банально, а я ненавиджу банальність. Як іронічно.