Глава 2. Катніс Евердін

Я повільно розплющую очі, відчуваючи поруч тепло. Піта ще спить. Він любить поніжитися в ліжку — на відміну від мене. Можливо, колись я й любила довше валятися під ковдрою, але не тепер. Часу на це немає — революція, війна не чекатимуть. А до того треба було годувати Прим та матір.  

Прим... Як вона? Я давно про неї не думала... Сподіваюся, що з нею все гаразд. Можливо, потрібно її шукати? Так, якщо буде можливість, запитаю в Коін, може, вона щось знає. Або ще когось попитаю. Варіантів небагато, але вони є. І поки є хоча б примарний шанс, що Прим жива, я маю використати цей шанс.  

Повертаю погляд на Піту. Цієї ночі не було ні моїх кошмарів, ні його нападів. Дивна, незвична тиша. Але іноді я ловлю себе на думці… що буде, якщо черговий напад станеться, поки я міцно сплю? Чи не вб’є він мене? Відганяю цю думку. Не зараз.  

Обережно підводжуся, беру речі й тихо йду за ширму перевдягатися. Намагаюся рухатися безшумно — не хочу його будити. Виспатися для нас обох давно стало розкішшю. Коли торкаюся дверної ручки, дерево зрадницьки скрипить. Я затримую подих, помічаючи, як Піта ворушиться… але не прокидається. Полегшено видихаю.  

У їдальні вже є люди, але ще доволі тихо. Беру тацю з їжею й прямую до столу, за яким сидить Геймітч. Він виглядає задумливим, навіть трохи виснаженим. Але щойно я підходжу, на його обличчі з’являється звична маска байдужості.  

— Добрий ранок. Як ніч? — запитує він ніби між іншим.  

— Спокійно. Є щось нове?  

— Майже нічого… Хіба що вибух у Капітолії десь годину тому. Житловий квартал, причина невідома.  

По спині пробігає холод. Вибухи… Картинка перед очима змінюється: вогонь, крики, руїни.  

— Вони самі себе підривають?  

— Хто його знає. — Геймітч знизує плечима. Потім гмикає: — А Піта що, досі в ліжку валяється?  

— Так. Нехай поспить. Все одно нічого особливого не відбувається, а йому треба сили.  

— А тобі не треба?  

— Не люблю валятися в ліжку. Тим більше, коли можна зробити щось корисне.  

Геймітч раптом сміється.  

Я не розумію, що його так розвеселило, і мій погляд мимоволі стає гострим, настороженим.  

— Що тут смішного?  

— О, нічого! Просто дурні думки, не зважай.  

Дурні думки? Я примружую очі, вдивляючись у нього. Він щось знає? Чи це просто його чергова гра?  

— Ти щось приховуєш.  

— Катніс, я завжди щось приховую, — хмикає він і, не пояснюючи нічого, ковтає шматок їжі.  

Я хоч і бурчу собі під ніс, та залишаю тему. Геймітч не скаже того, чого не хоче казати.  

Я помічаю Гейла й одразу його окликаю.  

Гейл зупиняється, почувши своє ім’я, і киває мені у відповідь. У його погляді — напруженість. Але й щось ще, щось ледь помітне. Він підходить ближче й кидає короткий погляд на Геймітча, який знову зробився серйозним, ніби й не сміявся.  

— Щось сталося? — питає Гейл, і я помічаю, що він трохи зблід.  

— Нічого конкретного. Чув уже про вибух у Капітолії?  

— Чув, уся база про це говорить, — відповідає він без настрою. — Ще нічого не відомо. Або просто Сноу вирішив своїх же вбивати…  

Далі він не продовжує.  

Від його слів у мене по тілу знов пробігають мурашки. Сноу вбиває власних людей? Влаштовує ще більше кровопролиття? Але навіщо?  

— Або? — втручається Геймітч.  

Гейл напружено стискає губи, ніби обдумуючи відповідь. Його пальці мимоволі стискають ремінь на поясі, а погляд зосереджується десь за моєю спиною.  

— Або це просто випадковість. Нещасний випадок.  

Він явно в це не вірить. Я ж знаю його, чи не так? Але чому тоді він не скаже, що думає насправді? Боїться цієї думки?  

— Ти сам у це віриш? — питаю, зводячи брови.  

— Усяке буває. — Гейл знизує плечима майже байдуже. Або ж удає.  

— Це точно. Такі вибухи іноді трапляються просто через недбале зберігання боєприпасів, — додає Геймітч. Його це, здається, цікавить менше за їжу.  

Геймітч — це Геймітч. Якщо не про випивку, то про їжу. Втім, і мені варто нарешті їсти, поки не охололо.  

Гейл бажає мені смачного й зникає у натовпі повстанців. Я стежу, як він розчиняється в натовпі, і нарешті берусь за їжу. Сказати, що я хочу їсти, не можна, але треба.

Думки не дають спокою. Невже той вибух був випадковістю? Недбале зберігання боєприпасів? Можливо. Але хіба в житловому кварталі тримають зброю? До того ж капітолійські військові не промах, вони знають, що таке вибухівка.  

Це якийсь план Сноу?  

Може, Коін знає більше? Треба буде запитати. Заодно й про Прим.  

І в ту ж мить Геймітч, ніби читаючи мої думки, каже:  

— Катніс, гадаю, варто зачекати, поки Коін сама все пояснить. Усі про це говорять, тож вона не зможе мовчати.  

Я навіть здригаюся.  

— Я маю право знати, що відбувається.  

— Звісно, маєш. Але вибух стався зовсім недавно. Не думаю, що Коін уже знає всі деталі. Тож так ти тільки витратиш і її, і свій час даремно.  

Я хочу заперечити, але замовкаю. Він, напевно, має рацію.  

Принаймні частково.  

Але одна думка не дає мені спокою: а що, якщо Прим... Що, якщо вона десь поруч, і я все це марно пропускаю через пальці, занадто зайнята тим, що не бачу її? Що, якщо Прим переживає, а я навіть не знаю, чи варто шукати її? Чи варто шукати? Чи втратила я її вже?  

Я поглинаю останній шматок їжі, міркуючи, що мені робити далі. Що робити, щоб хоча б дізнатися правду про Прим?