Глава 1. Темрява

Мої ноги ступають по вигорілій, чорно-сірій від попелу землі. Навколо – жодного звуку. Ні кроків, ні людських голосів, ні співу птахів. Навіть комах немає. Лише вітер, ледве чутний, повільно розносить попіл, наче сам розуміє: йому не прибрати цього спустошення, не повернути життя, що згоріло тут у муках. І, здається, він навіть не намагається – лише ліниво ворушиться, не маючи іншого вибору.

Схоже, я теж не маю вибору. Так само ліниво ступаю по попелу, ніби щось невидиме тягне мене вперед.

Я не знаю, як опинився тут. Не пам’ятаю, куди йшов і навіщо. Але ця тиша мене не лякає. Чорна, мертва земля під ногами – теж.

Мені холодно, хоч на мені тепла куртка. Але на диво це не має значення. Я звик.

Йду вулицею, спокійним, майже байдужим кроком. Навколо – згорілі будинки. З часом вони зникають, лишаючи після себе тільки тишу, холод і попіл.

Аж раптом переді мною виростає знайомий будинок. На відміну від усього навколо, він цілий. Неначе час тут зупинився. Він виглядає... правильно. Але чий він? Я не пам’ятаю. Не знаю навіть, де я. Але будинок здається мені моїм.

Здається.

Я несвідомо стукаю у двері. Це здається важливим. Стою, дослухаючись до тиші, поки думки крутяться навколо одного: чому я нічого не пам’ятаю?

Ні, щось згадую.

Тут, у цьому випаленому місці, було життя. Був сміх, радість, сльози, біль. Але головне – життя. І я знаю, що цей край згорів не випадково. Та більше нічого пригадати не можу.

Ніхто не відчиняє.

І хто б тут жив?

Я вже збираюся піти, але щось мене зупиняє. Будинок... тягне мене до себе, позбавляючи вибору.

Я кладу руку на дверну ручку. Вона гаряча, обпікає долоню, але я не відсмикую її. Двері відчиняються легко – вони не замкнені. Хоча ніби мали б бути.

— Тут є хтось?! — гукаю в темряву, заходячи всередину.

У відповідь – лише тиша.

Будинок не виглядає занедбаним чи згорілим. Навпаки, тут усе майже так, як було... як мало б бути. У вітальні стоїть зелений диван, поруч – невисокий дерев’яний стіл. Напроти – вимкнений телевізор.

І тут я бачу.

Хтось підіймається сходами на другий поверх.

Я не можу розгледіти, хто це.

— Почекайте! — кричу, кидаючись услід.

Мчу сходами, але з кожним кроком вони ніби подовжуються.

Силует уже зник за поворотом, а я все ще біжу.

І чим швидше намагаюся його наздогнати, тим далі він від мене.

Я спотикаюся, втрачаю рівновагу й падаю. Вдаряюся головою об дерев’яну поверхню, звук глухо розноситься у тиші.

Видих.

Змушую себе підняти голову й швидко оглядаюся.

Навколо – нікого. Лише вузький коридор і три двері.

Голова розколюється від болю. Я намагаюся піднятися, але в очах різко темніє. Стаю навколішки й, ковтаючи важке повітря, видавлюю:

— Я вас бачив.

Ніхто не відповідає.

— Я вам нічого поганого не

зроблю. Я просто заблукав, здається...

Знову тиша.

— Агов?..