Розділ 2: Те, чого немає

   Хоч усю ніч у Мілени боліла голова, ранок почався досить добре. Квітучі дерева, гілки яких яро намагалися залізти у кімнату через відчинене вікно, спів птахів, та промені ранкового сонця додавали у сіру кімнату хоч якусь атмосферу.

   Дівчина прокинулася досить пізно. Не поснідавши, вона переодягла спальний одяг на досить гарний образ. Легка кремова сорочка з широкими рукавами, що спадали до зап’ясть, та відкритими плечима. На талії щільно сидів старий коричневий корсет із перехресною шнурівкою, що підкреслював витончений силует дівчини. Та довга оливкова спідниця разом з темно-коричневими шкіряними чоботами середньої висоти з високою шнурівкою та металевими пряжками.

  «Як же болить голова!» - подумала собі Мілена зачиняючи вхідні двері та виходячи на широку дорогу. Зараз вона прямувала до торгівельної вулиці з різними крамницями, але не для того, щоб щось купити.

   -Доброго дня, пане Вінчесте. – Тихо промовила дівчина, входячи до антикварної крамниці доверху заповнену різними речами.

   Із середини вона була повністю виконана з темного дерева. Величезні вікна виконували роль вітрини, адже через них було видно усе, що відбувається усередині. Велике приміщення, у центрі якого стояла дерев’яна колона, що була схожа на стовбур якогось величезного дерева. Її обвивали темні металеві сходи до другого поверху. А знизу, знову навколо цього «стовбура» стояв прилавок, де оплачували покупки.

   Щодо самих товарів, їх було безліч. Усі полиці були забиті сотнями ковбочок, фігурок, та навіть годинників. З високої стелі, на невеличких канатах звисали різнокольорові підсвічники. А ще вище – старовинні килими. На круглому столі стояли різні пахощі, ароматом яких, просочилась уся будівля. Мілені подобалося це місце та його аура. Єдине, що її безмежно дратувало у цьому місці – це його власник.

   -Що знову? – Роздратовано гукнув чоловік середнього віку у вінтажному костюмі, майже на голову нижче за неї.

   Через декілька секунд дівчина поклала на стіл три скляні колбочки наповнені мілким камінням. У першій – вогняний опал, у другій – перламутр,  у третій – аметист, а у четвертій – обсидіан.

   -Це останні. – Похмуро сказала дівчина.

   Чоловік кинув оцінюючий погляд на маленькі колбочки, які були не більше семи сантиметрів у висоту та трьох у ширину. Він перевів погляд на дівчину, оцінювання змінилося на роздратування.

   -Сім золотих, не більше. – Чоловік ліг ліктями на стіл та нахилився до першої колбочки. – Цю забери.

   Він штовхнув її пальцем і через міть вогняне каміння посипалося по прилавку.

   -Ось гроші.

   Поки вона збирала розсипане каміння, чоловік поклав нещасні сім монет та пішов у іншу частину столу, щоб не продовжувати розмову.

   Так, Стихії втратили свою владу у королівстві, але їхнє символічне каміння ще зберігало хоч якусь цінність. Коли Мілена продавала будинок свого батька, єдине, що вона забрала з собою – каміння. Продававши його пану Вінчесту, можна було заробити якусь копійку.

   Забравши гроші дівчина вдихнула аромат пахощів.

   «Жасмин та гвоздика.» - Подумала про себе Мілена перш ніж знову вийти на свіже повітря. Теплі промені сонця ніби повернули дівчину до реальності. Вона тільки зараз почала помічати яскраво вдягнених людей та прикрашені будинки.

   Зачарована кольорами столиці, ноги привели Мілену до головної площі. Її було не впізнати, кам’яна площа, що у будні здається звичайною сірою шахівницею плит, сьогодні розцвіла: барвисті полотнища колишуться вітром, світле сонце зблискує на воді фонтану, а в повітрі плавають запахи теплого хліба й перших нарцисів. Уздовж краю вишикувалися дерев’яні ятки з тканинами, прянощами й іграшками. А в найвищій точці годинникової вежі дзвін лагідно відлічує одинадцяту ранку, змішуючись з живим гомоном ярмарку.

  Сама не зрозумівши коли і як, Мілена вже стояла біля фонтану, стискаючи руками теплу чашку молочно-медового напою, насолоджуючись музикою. Вона бачила цю площу щодня, але сьогодні її серце, ніби відкрите вікно, впустило все одразу: несподівану палітру кольорів, ритм бубна, аромат свіжої кориці. Їй здавалося, що навіть камінь під ногами дихає весною. На мить дівчина забула про сірі ранки, про пилюжні стелажі бібліотеки, про дні, коли площа була порожньою та мовчазною. Вона  вдихнула глибше, намагаючись зберегти це коротке диво в собі, як один з небагатьох приємних спогадів, до якого можна буде повертатися, коли вогні площі згаснуть, а камінь знову стане буденним.

    Краєм ока вона помітила дітей, що сиділи на іншій стороні фонтану. Вони розкладали по плитці маленькі камінці, було очевидно, кожен кольору одного з родів. Хлопчик у зеленому капелюсі кинув світло-фіолетовий, він посунувся по каменю і зупинився біля темно-синього.
   -За правилами повітря перемагає воду! — Радісно вигукнув він, піднявши руки догори.

   -Це ти тільки що вигадав? — Обурилась світловолоса дівчинка й знову кинула свій камінець, який впав не ребро.

   Третій хлопчик мовчки викотив зелений, більший за всі інші. Його камінець покрутився й випав стороною з намальованим кривим колом.

   -Я виграв!

   Дівчинка театрально закотила очі. Аж тут найменший хлопчик витяг з мішечка рудий камінчик.

   - А це який?

   - Ну, взагалі-то, це вогняний. – Почала промову дівчинка, помітно задоволена тим, що знає більше.    - Але мама каже, що рід вогню зник перший, тому ми у нього не граємо.

«Он як..» - Замислилася Мілена. – «Коли вогняний рід пішов, вони ще не народились.»

  Так, вона сама мало що пам’ятала про них, але Вогонь так і залишився стихією. Це дивно, грати у стихії, але без вогню.                                                               

   У цей момент рудий камінчик вислизнув із дитячої руки й покотився до її ніг. Вона нахилилась і взяла його.

   -Віддай. — Нерішуче попросив хлопчик.
 Дівчина глянула на нього і усміхнулася.