Розділ 1: Перші сумніви

 Полиці з книгами виглядали так однаково, що у Мілени почала паморочитись голова. Хмари пилу здіймалися аж до стелі та заважали нормально дихати.

   -Кхе-кхе…- Дівчина закашлялася прикриваючись рукою. – Кошмар, нещодавно ж прибиралася..

   Вже суха ганчірка випала з її рук. Піднявши її, Мілена знову почала протирати стелажі. Довге волосся заважало, але й діти його було нікуди. Монотонна робота зводила з розуму, пройшло тільки двадцять хвилин, а здавалося ніби весь день. Годинна стрілка ніби знущалася показуючи лише п’яту годину вечора.

   «Ще ціла година до кінця робочого дня! А я ж ще обіцяла до Ліама заскочити..»

   Але заглибившись у думки дівчина і зовсім забула про час. Була б Міленина воля, вона звільнилася б, але світ влаштован так, що у ньому головні гроші. Роботу у бібліотеці дозволити міг собі не кожен. Мілена - дівчина освічена та й найняли її цікаво. Вона виросла не у брудній хаті, а у великому будинку, адже вона та її батько – Льюїс, належали до знатного й важливого роду – роду Вітру. Зокрема було ще три роди інших стихій.

    У неї було все, що вона забажала, але нажаль, всьому приходить кінець. Два роки назад він помер по загадковим обставинам. Мілена намагалася не згадувати той день, день, коли до будинку постукали, а вона думаючи, що то батько повернувся, з посмішкою відкрила. На порозі стояли дорого вбрані люди, зразу було видно, що вони приближені короля.

-«Мілена Файрмір, ваш батько помер. Прийміть співчуття Його Величності.»

    Усі надії, мрії, плани зруйнувалися просто на очах. Але натомість їй нічого не говорили, а на похоронах навіть не дали попрощатися.

   «А як би склалося моє життя, якщо б мати не кинула нас? Працювала б я у бібліотеці? Помер би батько взагалі?…»

   -Мілено, ти закінчила?

   Спокійно спитала входячи до кімнати колега Мілени – Івелл. Світлі очі та хвилясте волосся пісочного відтінку переливалося на сонці та віддавало теплом. Її обличчя має злегка екзотичні риси, гострі, зовсім не притаманні для цих країв. Івелл була бібліотекаршею і завідуючою, саме вона звітувала королю все. Бібліотеки у королівстві строго контролювалися.

   -Ну майже… - Похмуро сказала Мілена нагородив поглядом стелаж, який не встигла протерти. Плюс їй ніколи не подобалось коли її неочікувано виривають з потоку думок.

   -Йди вже та не мороч мені голову.. – Стомлено сказала Івелл піднімаючи з підлоги ще одну книгу.

   -Але до кінця дня ще пів години. З чого це така люб’язність? Потім будеш тицяти мені цим стелажем. – Ляпнула не подумавши дівчина. – Вибач..

   День дійсно був невдалий. Починаючи з невихованої жіночки, закінчуючи перевернутими полицями та нестерпною головною біллю з самого ранку.

   -Та бачу, що на тобі обличчя нема. Йди додому, а я тут закінчу.

  Насупивши брови відповіла колега.

   -Добре. – Неемоційно сказала Мілена.

   Вона не хотіла встрявати у чергову суперечку з Івелл. У дівчат були чудові відносини, але різна думка майже у всьому. Мілена знала, що заперечувати Івелл немає сенсу, а піти на пів години раніше було б чудовою можливістю.

   -До речі, поки ти не пішла. Його Величність запросила звіти за квітень. Там не багато, а здати потрібно до четверга, обов’язково. Якраз буде чим зайнятися у понеділок. – Вона розвернулася до дівчини та поклала руку на її щоку. Не дивлячись на різницю в віці, що була приблизно у п’ять років, дівчата були одного зросту. – Відпочинь на вихідних. Не дивлячись на маленьку кількість, треба заповнити все.

    «Кожен раз усе, навіть якщо за місяць три книги здали та прийняли. Цей нагляд бісить, мені тільки зайва робота..» - Подумала про себе дівчина. – «Івелл може повісити це на мене, і вона вправно користується цим. Але, якщо чесно, я б робила так само.»

    У скронях запульсувало, і крізь голову знову пройшла хвиля виючої болі. На цей раз дівчині не вдалося сховати скривлений вираз обличчя.

    -Все добре? – Спитала Івелл опускаючи руку.

    Навряд чи вона щиро цікавилась, що робиться з Міленою.

    «Скоріш за все вона нервує через те, що я можу взяти лікарняний та не здати звіт.»

   Насправді Мілена дійсно вже декілька тижнів почувалася кепсько. Постійна біль у голові, втома і… ну і спогади.

   -Чому? – Поцікавилася світловолоса дівчина.

   -Я не можу відпустити батька.. Я не знаю як так, пройшло вже пів року, а мені боляче як вперше. Здоров’я погіршується, я відчуваю. І не гірше, і не краще..

   Вона залишилась сама так швидко, що не встигла це усвідомити, можливо її організм теж. Вона встала на ноги практично тільки завдяки Івелл, яка взяла її на роботу не дивлячись на її нестабільний психічний стан. У неї не було родичів, які могли її забрати до себе, не було нікого, і це викликало в дівчини ще купу питань. А як же родичі по лінії матері? Вони так і не з’явилися.

    Хоча Ліам, друг Мілени, теж допомагав їй, від нього було мало користі. Мілена все частіше стала помічати як він майстерно переводить тему, коли та знову починає говорити про батька. Хоча можливо вона йому просто набридла своїми сльозами? Але все ж таки спочатку хлопець дійсно намагався заспокоювати її.

    «Колись я вважала, що втрачати когось рідного – це важко, не настільки, але якби не Ліам та Івелл, я б теж померла на своєму ліжку душившись сльозами.»

   Кажуть, що час лікує, але він тільки приглушує біль. У Мілени з’явилось занадто багато клопоту, щоб продовжувати ридати за тим, що не повернеш. Вона змогла встати на ноги та продовжити жити, і, навряд чи, зробила б це сама. Але зараз все почалося знову, але ще й головною біллю.

   -Я розумію, але треба жити далі. Можливо це через перепади температури болить голова, не знаю. – Відмахнулася Івелл. – Я ж тому й кажу – прийди додому і поспи, якщо не покращає, то я у бабусі попрошу пучок амарисса.

   -Дякую тобі, правда, але я іноді думаю, що не все так просто. Швидко все сталось, занадто швидко. Проблем зі здоров’ям не було і люди короля, стража чи хто, не допустили попрощатись. Ми ж з поважного роду.. – Вона запнулася. – Були. І я тут подумала… Коли Його Величність коронували, батько нервовим став, на вулиці голову вертів ніби видивлявся когось, а через декілька місяців і помер.