Розділ 14 Вітер змін

Літо поступово набирало силу, розпалюючи сонцем землю і заповнюючи ліси духмяним запахом хвої та квітів. У селі панувала звична метушня: жінки сушили трави та варили варення, чоловіки латали дахи й збирали сіно, а діти безтурботно бігали босоніж, ловлячи метеликів. Та попри видиму ідилію, кожен мешканець відчував — щось змінюється.

Килина стояла біля колодязя, зачерпуючи холодну воду дерев’яним відром. Сонце пекло, і краплі поту стікали по її скронях. Відклавши відро на землю, вона на мить прикрила очі, прислухаючись до відлуння вітру. Він приносив нові запахи — чужі, ледь відчутні, та все ж відмінні від звичних ароматів рідного краю.

"Ти знову слухаєш ліс?" — голос Святослава вивів її з роздумів.

Килина зітхнула, повертаючись до нього. "Не лише ліс. Щось змінюється, і я не можу це ігнорувати."

Святослав присів поруч, спершись ліктями на коліна. "Я це відчуваю. Дивися, навіть коні стали неспокійні останніми днями. А ще Назарко… Він наче змінився."

Килина глянула на сина, що сидів під старою вербою, старанно малюючи щось на шматку кори. Він постійно щось занотовував, креслив знаки, вивчав сувої Гаїни, і, здавалось, що його думки були десь далеко звідси.

"Йому потрібно більше часу," — відповіла Килина. "Він росте, і разом із ним змінюється його сила."

Святослав нахмурився. "Але чи буде він готовий, коли прийде час?"

Тим часом Назарко, відчувши на собі погляд матері, лише глибше занурився у свої записи. В голові лунав голос Вербника, який нещодавно розповідав йому про силу знаків та вміння відчувати енергію речей.

"Ліс говорить не словами, а знаками," — казав дух. "Коли ти навчишся їх читати, жоден ворог не застане тебе зненацька."

Зітхнувши, хлопчик знову подивився на свої позначки. Останні дні він бачив сни — дивні, тривожні. Уві сні він стояв у темному лісі, і навколо нього вихорем кружляли білі птахи, поки небо ставало чорним, наче вкритим попелом.

"Що це може означати?" — прошепотів він сам до себе.

"А що, якщо це попередження?"

Від несподіваного голосу Назарко здригнувся й озирнувся. Позаду стояла Гаїна, вдивляючись у його малюнки.

"Ти теж щось відчуваєш?" — запитав хлопчик.

Жінка кивнула. "І не лише я. Весь ліс затамував подих. Всі чекають чогось… великого."

Назарко ще раз поглянув на знаки, і холодок пробіг по його спині.

На заході сонця село знову зібралося на раду. Вогонь потріскував у великому казані, а лісові духи стояли осторонь, спостерігаючи за людьми.

Вербник першим порушив мовчання. "Я бачу темряву на горизонті. Вона наближається."

"Що це означає?" — запитала Явдоха, стискаючи в руках трав’яний амулет.

Вербник подивився на неї своїми темними очима. "Це означає, що ви всі повинні бути готові. Ворог сильніший, ніж ми думали."

"І хто він?" — спитав Святослав.

Вербник повільно перевів погляд на Килину. "Той, хто шукає не просто силу. Той, хто прагне влади над самою сутністю світу."

Тиша, що настала після цих слів, здавалася оглушливою.

"Як ми можемо з цим боротися?" — тихо спитав Назарко.

Гаїна поклала йому руку на плече. "Разом. Ми знайдемо відповідь. Але час у нас обмежений."

Килина відчула, як її пальці самі стисли кулон на шиї.

"Тоді ми не чекатимемо," — сказала вона, дивлячись у темряву лісу.

Десь далеко прокотилося глухе гуркотіння грому, хоча небо було чистим. Ліс мовчав, ніби теж готувався.

Тривожне очікування, що нависло над селом, з кожним днем ставало все нестерпнішим. Небо, хоч і залишалося чистим, усе частіше наповнювалося важкою духотою, а вітер приносив із собою дивний гул, схожий на шепіт тисячі голосів.

Назарко прокинувся посеред ночі. Спочатку він не зрозумів, що його розбудило, але серце калатало так швидко, ніби попереджаючи про небезпеку.

Він визирнув у вікно — ліс стояв темною, нерухомою стіною, але в самій його глибині мерехтіло щось дивне. Маленькі вогники, що рухалися у хаотичному порядку, ніби танцювали у ритмі невидимої мелодії.

"Що це?" — прошепотів хлопчик.

Він уже зібрався розбудити батьків, але раптом почув знайомий голос у себе в голові.

"Не бійся, Назарку. Це знак. Вони прийшли."

Вербник.

Хлопчик тихо відчинив двері й вислизнув надвір. Повітря було густе, важке, наповнене змішаними ароматами квітів і вологої землі. Його босі ноги торкалися прохолодної трави, поки він, ніби зачарований, рухався до лісу.

Вогники наближалися, і тепер він бачив їх чітко. Це були не просто світлячки чи відблиски. Це були духи.

Коли Назарко опинився біля самої межі дерев, Вербник уже чекав на нього. Його темна постать виділялася на фоні мерехтливого світла, а очі світилися блідим зеленим відтінком.

"Ти чув мене," — сказав дух, не питаючи.

"Що відбувається?" — Назарко підійшов ближче, серце калатало ще сильніше.

Вербник провів рукою по повітрю, і перед ними повільно з’явилося щось схоже на водяну гладь. Відображення на ній було нечітким, але Назарко побачив рух. Фігури, що пробиралися крізь хащі. Тіні, які рухалися ближче до села.

"Вони вже тут," — голос Вербника був низьким, напруженим.

Назарко відчув, як його тіло стискається від холоду. "Хто вони?"

Вербник нахилив голову. "Ті, хто хоче отримати силу, що захована тут. Ті, хто несе руйнування."

На зображенні різко промайнуло обличчя. Худе, загострене, з чорними, мов бездонні ями, очима. Назарко не міг пояснити чому, але в нього перехопило подих.

"Мені треба повернутися!"

Вербник поклав руку йому на плече. "Так. І ти знаєш, що робити."

Назарко не був у цьому певен. Але у нього не залишалося часу на сумніви.

Він кинувся назад, до села.

Коли Назарко вибіг на подвір’я, Килина вже стояла на порозі, стискаючи кулон у руці. Її очі були темні, зосереджені.

"Вони йдуть?"

"Так," — задихаючись, хлопчик зупинився біля неї.