Розділ 13 Знаки бурі

Дні липня приносили теплу задуху й тихі ночі, коли лише крики сов порушували мовчання. Але цього літа спокій був обманливим. Після зустрічі з Морвою Килина стала помічати дрібні, але тривожні зміни. Вітер, що раптово стихав, коли вона наближалася до лісу. Птахи, які вилітали з кущів, наче хтось чи щось їх лякав. А кулон… кулон став важчим, ніби намагався попередити про щось невідоме.

Одного вечора, коли сім'я вечеряла, у двері хтось постукав. Це був староста села — кремезний чоловік з глибокими зморшками і суворим виразом обличчя.

"Килино, Святославе, у лісі помітили незнайомців," — почав він з порогу.

"Що за незнайомці?" — Святослав підвівся, його постава одразу напружилася.

"Двоє чоловіків. Одягнені, як мандрівники, але занадто багато розпитують про вашу родину. Кажуть, шукають знахарів. Але мені їхні очі не подобаються. Якось… холодно дивляться."

Килина обмінялася поглядом зі Святославом. Вони обоє зрозуміли: це не просто мандрівники.

"Дякую, Іване," — промовила Килина. "Ми будемо обережні."

Староста кивнув, але залишився стояти на місці.

"Я можу організувати людей, якщо знадобиться допомога. Ви не самі," — сказав він, після чого попрямував у темряву.

Наступного ранку Килина вирішила поговорити з Гаїною. Її подруга, хоч і нечасто з’являлася в селі, завжди знала більше, ніж здавалося. Гаїну знайшли біля річки, де вона сиділа, розгорнувши новий сувій.

"Килино," — привіталася вона, навіть не підводячи очей. "Я вже чула. Незнайомці шукають тебе."

"Ти знаєш, хто вони?" — запитала Килина, присідаючи поруч.

"Не знаю точно, але мені це не подобається. Ці люди — з півдня, ймовірно, пов’язані зі старими родами магів. Їхнє вміння — не лише в чарах, а й у тому, щоб маніпулювати. Вони можуть пропонувати допомогу, але насправді… краще триматися від них подалі."

"Що мені робити?" — Килина стиснула кулон у руці, відчуваючи, як він ледве чутно вібрує.

"Перш за все — дізнайся їхні наміри. Але пам’ятай: вони будуть хитрими. І ще одне," — Гаїна перевела погляд на Назарка, який тим часом збирав квіти неподалік. "Сила кулона — це лише частина картини. Сила твого сина — більша, ніж ти уявляєш. І вони це знають."

Килина промовчала. Її серце наповнювалося страхом, але також і рішучістю.

Того ж вечора Назарко раптом підбіг до Килини, тримаючи в руках ту саму гілочку, яку подарував йому Вербник.

"Мамо, я бачив сон," — сказав він, задихаючись.

"Що ти бачив, Назарку?" — вона присіла, щоб бути з ним на одному рівні.

"Там був темний чоловік. Він тримав щось у руках, і це горіло. Але він не боявся вогню. Він дивився прямо на мене і… усміхався."

Килина відчула, як мурашки побігли по її шкірі.

"Це лише сон, Назарку," — вона намагалася говорити спокійно, але голос її трохи тремтів.

"Ні, мамо, це було не просто сон. Я знаю, що він десь тут," — хлопчик міцно обійняв її, ніби шукаючи захисту.

Святослав підійшов ближче, його погляд був серйозним, майже суворим.

"Ми його знайдемо," — сказав він, стискаючи руку Килини.

День закінчився, але тривога не зникала. На горизонті згущувалися хмари. Здавалося, що буря ось-ось обрушиться на їхнє село, не лише природна, а й та, що ховалася в тіні. І хоча вони ще не знали, чого чекати, одна річ була зрозумілою: родина була готова зустріти будь-який виклик разом.

Літо досягло свого піку, але навіть у найтепліші дні село огортала напруга. Незнайомці, що з’явилися декілька тижнів тому, тепер уже не приховували свого інтересу до Килини й кулона. Вони більше не просто спостерігали; їхні наміри ставали дедалі очевиднішими.

Але справжнє випробування чекало попереду.

Одного вечора, коли сонце почало хилитися до обрію, ліс раптом ожив. Легкий вітер перетворився на несамовиту бурю, а звуки дерев нагадували крики. Явдоха вибігла з дому, обмотавши плечі старим хустом, і звернулася до сусідів:

"Біда наближається! Лісова темрява пробудилася!"

Великий дзвін на сільській площі задзвонив, скликаючи всіх мешканців. Староста Іван виступив уперед:

"Ми маємо згуртуватися. Це не просто буря. Щось велике й страшне наближається до нас із лісу!"

Килина, тримаючи Назарка за руку, дивилася в напрямку дерев, які хиталися, ніби хтось великий і злий рухався серед них.

"Це воно," — сказала вона, звертаючись до Святослава. "Це те, про що попереджала Гаїна."

Гаїна з’явилася з іншого боку площі, тримаючи сувій і великий різьблений посох. Вона швидко підійшла до Килини:

"Це не просто загроза. Це — пробудження старого духа лісу, Моркара. Він хоче не лише кулон, а й силу, яка в ньому. І він прийде за тобою."

"Я не віддам це," — твердо відповіла Килина.

"Але ти не зможеш самотужки зупинити його. Нам потрібні всі," — сказала Гаїна.

Явдоха виступила вперед, її очі блищали рішучістю:

"Я знаю старі ритуали. Ми можемо захистити село, але всі мають брати участь."

Село зібралося на площі. Явдоха та Гаїна почали малювати символи на землі, використовуючи вугілля і трави. Люди ставали по колу, тримаючи в руках свічки та співаючи старовинні пісні.

Тим часом у глибині лісу прокидалися інші духи, ті, що були союзниками Килини та її родини. Вербник, лісовий наставник Назарка, з’явився серед дерев і покликав своїх побратимів: дрібних істот, схожих на світлячків, і високих, майже прозорих духів із листяними крилами.

"Ви обіцяли охороняти цей ліс," — сказав Вербник. "Сьогодні настав час стримати вашу обіцянку."

Серед дерев з’явилася постать іншого духа — величної постаті зі сплетених коренів і моху. Це була Сірна, хранителька північної частини лісу.

"Ми будемо боротися. Але Моркар — це не просто ворог. Це — хаос, який може знищити баланс," — відповіла вона, дивлячись на Вербника.

"Тоді ми віддамо все, що можемо," — твердо сказав він.

І ось з’явилося воно. З темряви лісу виринуло щось величезне. Моркар нагадував гігантську тінь, що змішалася з гіллям і буревієм. Його очі світилися червоним, а голос нагадував грім.