Розділ 10 Крижаний заклик

Заметіль тривала ще кілька днів, але Назарко не полишав своєї палиці. Він тримав її поруч навіть уві сні, ніби вона надавала йому спокою чи сили. Килина намагалася розпитати його про те, що він відчував, але хлопчик лише загадково відповідав:

"Це щось добре і водночас сильне. Воно не лякає мене, мамо."

Святослав спочатку ставився до цього скептично, але коли одного ранку Назарко впевнено заявив, що заметіль закінчиться до полудня, і це справді сталося, він почав придивлятися до сина уважніше.

Відлига принесла снігові шапки з дахів, а повітря стало м’якшим, хоч і залишалося крижаним. Саме тоді, коли дороги в селі трохи розчистилися, до їхнього дому завітав Вербник. Його поява завжди супроводжувалася відчуттям тривоги, і цього разу це відчуття не зрадило.

"Час наближається," — сказав він, щойно переступивши поріг.

"Час для чого?" — запитала Килина, ховаючи Назарка за собою.

"Для тебе і для нього," — Вербник вказав на хлопчика. "Лісове серце хоче зустрітися з вами. Воно відчуває силу, яка прокидається в Назарку."

"Ми не підемо," — суворо заявив Святослав, схрещуючи руки на грудях.

"А якщо не підете, вони прийдуть за вами," — тихо відповів Вербник. Його слова прозвучали як вирок, що завис у морозному повітрі.

Тієї ночі Килина довго сиділа біля вогню, дивлячись на язики полум'я, які вилися вгору. Мара підійшла до неї, несучи чашку гарячого настою.

"Ти боїшся," — сказала стара жінка, сідаючи поруч.

"Я не можу ризикувати Назарком. І водночас розумію, що ми не можемо просто сховатися," — відповіла Килина, відвівши погляд.

"Правильно розумієш. Його сила — це частина твого шляху. Але і Святослав тут не просто так. Ви повинні діяти разом. Лише в єдності ваша справжня сила," — сказала Мара і обережно поклала руку на плече Килини.

Наступного ранку Килина зважилася. Вона підійшла до Святослава, який займався лагодженням саней, і сказала:

"Ми підемо в ліс. Разом. Нам потрібно зрозуміти, що від нас хоче це... Лісове серце."

Святослав подивився на неї довго і мовчки, а потім лише коротко кивнув:

"Якщо ти впевнена, я буду поруч. Але знай, що це небезпечно."

"Знаю. І все ж ми мусимо," — твердо відповіла Килина.

Підготовка до походу зайняла кілька годин. Вони зібрали теплий одяг, їжу і кулон Килини, який тепер здавався важчим і яскравішим, ніж будь-коли. Назарко тримав свою палицю, ніби це був ключ до чогось важливого.

"Мамо, не бійся. Я знаю, що вони не хочуть нам зла," — сказав хлопчик, коли вони вже вирушили з дому.

Його слова, хоч і були заспокійливими, лише додали тривоги. Килина відчувала, що це подорож до чогось значно більшого, ніж вони могли собі уявити.Зимовий ліс зустрів їх моторошною тишею. Дерева, вкриті інеєм, стояли нерухомо, ніби спостерігали за кожним їхнім кроком. Килина йшла попереду, тримаючи Назарка за руку, а Святослав йшов позаду, пильнуючи дорогу. Їхній шлях вів до місця, яке Килина не могла точно визначити, але відчувала, що кулон знає дорогу. Він тепер сяяв слабким теплом, ледь відчутним крізь шари одягу.

"Що таке це Лісове серце?" — запитав Святослав, розглядаючи ліс навколо, ніби чекаючи нападу.

"Це стара легенда," — відповіла Килина. "Кажуть, у центрі лісу є древня сила, що зберігає рівновагу між світом людей і магії. Але чому вона покликала нас, я не знаю."

Назарко зупинився і вдихнув холодне повітря.

"Мамо, воно близько," — сказав він тихо.

Вони дійшли до великої галявини, де дерева розступалися, відкриваючи вид на масивний дуб, настільки старий, що його гілки майже торкалися землі. У корі дерева світилися тонкі прожилки, які пульсували зеленим світлом.

"Це воно," — прошепотіла Килина.

Назарко зробив крок уперед, але раптом повітря навколо стало важким. З'явився високий чоловік у темному плащі з обличчям, що нагадувало змерзлу кору дерева. Його очі світилися холодним блакитним вогнем.

"Ви прийшли до Лісового серця, але не для того, щоб просити. Ви тут, бо його час наближається," — сказав незнайомець.

"Чого ти хочеш?" — запитав Святослав, інстинктивно виступаючи вперед, ніби захищаючи родину.

"Не я хочу. Воно хоче. І це не ваше право запитувати, а лише слухати," — відповів чоловік, і його голос пролунав, ніби вітер у порожньому лісі.

Раптом дуб ожив. Його гілки потягнулися до Назарка, але не для того, щоб зашкодити — вони торкнулися його палиці. Світло з дерева почало переливатися в Назаркову руку, і хлопчик стояв нерухомо, ніби заворожений.

"Що ти робиш із ним?" — вигукнула Килина, намагаючись підійти ближче, але невидима сила зупинила її.

"Це не шкода. Це зв'язок," — відповів дух. "Він — спадкоємець цієї сили. Він повинен навчитися, як нею володіти."

Назарко раптом заговорив, але його голос був чужим:

"Ліс спить, але темрява прокидається. Ми маємо захистити рівновагу, інакше все загине."

Ці слова застигли в холодному повітрі, а потім дерево відпустило хлопчика. Він похитнувся, але Святослав устиг підхопити його.

"Чому саме він?" — запитала Килина, її голос тремтів від тривоги й гніву.

"Бо він обраний. Але ви всі — частина його шляху. Поверніться додому й готуйтеся. Це лише початок," — сказав дух, і його силует почав розчинятися в морозному повітрі разом із світлом галявини.

По дорозі назад Назарко мовчав. Його очі здавалися старшими, ніж раніше. Килина не знала, як допомогти йому, але відчувала, що їхня сім'я тепер стоїть перед чимось набагато більшим, ніж боротьба за виживання.

Повернувшись у село, Килина, Святослав і Назарко намагалися повернутися до звичного життя. Але їх уже переслідувало відчуття, що вони стали частиною чогось значно більшого. Назарко виглядав спокійним, але його поведінка змінилася. Тепер він часто дивився вдалечінь, ніби дослухаючись до чогось невидимого.

Святослав вирішив, що потрібно тримати сім’ю разом і знайти спосіб захистити її. Він почав проводити більше часу вдома, допомагаючи Килині та слідкуючи за Назарком. Але внутрішній неспокій не полишав його.