Розділ 9 Вогонь у сутінках

З кожним днем осінь поглиблювала свій вплив. Село занурювалося в різнокольорову тишу, але в повітрі витала тривога. Килина й Святослав невпинно готувалися до зими, але тепер кожна їхня дія супроводжувалася думками про небезпеку, яка могла будь-якої миті повернутися.

Мара залишилася в їхньому домі. Її присутність була дивною, але обнадійливою. Вона вчила Килину новим способам використання кулона, вказуючи на його унікальність.

"Кулон не лише каналізує твою силу, а й зберігає пам’ять. У ньому історії, таємниці й життя тих, хто носив його до тебе," — говорила вона. "Що більше ти довірятимеш йому, то сильнішою ставатимеш."

Одного вечора, сидячи біля вогнища, Назарко, якому виповнився вже рік, несподівано потягнувся до кулона. Його маленька рука торкнулася амулета, і той засяяв м’яким світлом.

"Що це було?" — запитав Святослав, схилившись ближче.

"Кулон відповідає йому," — пояснила Мара. "Він має здатність розбудити приховане в інших, навіть не усвідомлюючи цього. Але це не лише дар, а й велика відповідальність."

Село також змінювалося. Мешканці почали частіше згадувати старі легенди. У теплих хатах за гарячим напоєм розповідали історії про лісових духів, які колись допомагали людям, але також і про тих, хто приніс їм лихо.

"Кажуть, осінній туман — це дихання старих духів, які блукають між світами," — розповідав старійшина одного вечора, коли Килина й Святослав зайшли до місцевої корчми.

"Може, й не легенда," — задумливо промовив Святослав, обмінявшись поглядом із Килиною.

Мара організувала перший обряд для Назарка. Вона взяла з собою Килину й хлопчика до лісу. Стоячи в колі з червоних осінніх листків, вона почала співати незнайомою мовою. Назарко спостерігав за всім із зацікавленням, а потім раптом сам почав повторювати звуки. Листя навколо них злетіло вгору, і невидимий вітер здавалося, кружляв тільки в межах кола.

"Він підключився до землі," — схвильовано прошепотіла Мара. "Але це лише початок."

Килина бачила, як її син стає частиною чогось більшого, але це також викликало в неї страх. Що, якщо ці сили приведуть його до небезпеки?

Одного туманного ранку Вербник повернувся. Цього разу він виглядав занепокоєним.

"Він іде," — сказав він коротко.

"Хто?" — запитала Килина, але серце вже підказувало їй відповідь.

"Той, кого ви боїтеся. Але він не один. Ліс ожив, і не всі його мешканці готові допомагати вам."

Вербник зник так само швидко, як і прийшов, залишивши відчуття тривоги. Килина знала, що незабаром їх чекає зіткнення, але тепер вони були готові більше, ніж будь-коли.

Осінь згущувалася навколо, і попереду маячіли темні дні. Та разом із тим зростала й сила кожного члена їхньої родини. Назарко ставав усе більш уважним і чутливим до навколишнього світу, Килина здобувала нові знання, а Святослав готувався захистити їх від будь-якої небезпеки. Їхнє майбутнє залежало від того, наскільки міцними вони стануть разом.

Осінь продовжувала заглиблювати село у свої холодні обійми. Під щоденним килимом туману ліс здавався ще більш загадковим і небезпечним. Хоча вдень село жило своїм звичним життям, уночі кожен закривав вікна та двері, бо тривожне шепотіння вітру змушувало кров холонути в жилах.

Килина і Мара часто йшли в ліс, щоб випробувати кулон і силу, яка поступово пробуджувалася в Килині. Але щоразу, коли Килина торкалася амулета, вона відчувала не лише силу, а й щось інше — спогади. Інколи перед її очима миготіли обличчя незнайомців, здавалося, вона чула їхні голоси.

"Це духи попередніх носіїв кулона," — пояснила Мара одного разу. "Вони не просто залишили в ньому частинку себе, а й можуть допомогти тобі в майбутньому, якщо ти навчишся слухати."

Святослав, незважаючи на свою відсутність магічної сили, не стояв осторонь. Разом із іншими чоловіками з села він готував укріплення, а також організував варту. Ліс почав видавати незвичайні звуки: крики, що нагадували диких звірів, і тріскіт гілок, ніби хтось великий і важкий блукав між деревами.

Одна з ночей стала переломною.

Святослав разом із двома іншими чоловіками чергував на краю лісу. Місяць майже не світив, і лише мерехтіння смолоскипів розганяло темряву. Раптом у тумані з’явився силует. Він був високий, неприродно зігнутий, а його довгі руки звисали майже до землі.

"Хто там?" — гукнув Святослав, тримаючи сокиру напоготові.

Силует наблизився, і стало зрозуміло, що це не людина. Його очі сяяли червоним, а тіло здавалося створеним із переплетених коренів і гілок.

"Це лісовий дух!" — вигукнув один із чоловіків і кинувся навтьоки.

Святослав не втік. Він залишився, хоч страх скував його серце. Дух не напав, але його голос пролунав у тиші, як грім:

"Передайте своїй чаклунці: її час майже вийшов. Той, хто сильніший за мене, вже наближається."

Дух зник, залишивши по собі лише зім’яту траву та запах сирої землі.

Наступного ранку Святослав розповів про те, що сталося, Килині та Марі.

"Це було попередження," — сказала Мара, ходячи туди-сюди по кімнаті. "Якщо вони погрожують, значить, ми близькі до чогось важливого. Але також це означає, що загроза зростає."

Килина відчувала напругу. Вона знала, що час діяти, але як? Вона озирнулася на Назарка, який грався на підлозі з пір’їнкою. Її син, здавалось, не усвідомлював, наскільки велике завдання чекає на нього.

Уночі Килина пішла до лісу сама. Вона хотіла поговорити з Вербником або, можливо, із самою Гаїною. Але на галявині, де зазвичай зустрічалася з духами, вона знайшла лише покинуте вогнище й тривожну тишу.

Раптом кулон засвітився яскравіше, ніж будь-коли. Килина відчула, як її тіло охопило тепло, а потім побачила перед собою видіння: старий чоловік, якого вона раніше бачила в спогадах кулона, простягав до неї руку.

"Довіряй своїм інстинктам," — прошепотів він, а потім зник.

Килина повільно повернулася додому, відчуваючи, що ця ніч стала важливою. Вона ще не знала, як усе складеться, але була впевнена, що її сім’я — ключ до всього.