Розділ 8 Осінній поклик

Осінь прийшла непомітно, вкривши село тонким шаром туману, а дерева навколо почали вбиратися в багряно-золоті шати. Поля пустіли, а в селі панувала тиха підготовка до зими. Природа, здавалось, завмерла в очікуванні, але Килина відчувала, що це лише спокій перед бурею.

Одного ранку, коли світанок тільки розфарбовував небо рожевими і золотими відтінками, Килина прокинулася від дивного відчуття. Її кулон ледь помітно пульсував теплом, ніби відгукувався на щось невидиме. Вона піднялася з ліжка й тихо вийшла на подвір’я. Холодний ранковий вітер огорнув її, а навколо панувала майже нереальна тиша.

"Мамо, що це?" — почула вона тихий голос Назарка, який, як виявилося, теж прокинувся. Хлопчик стояв на порозі, його зелені очі світилися в напівтемряві. Килина присіла біля нього й обійняла.

"Щось змінюється, синку. Але ми разом, і ми впораємося," — прошепотіла вона, хоча сама не до кінця вірила в ці слова.

З наближенням осені Вербник знову став частіше з’являтися біля їхнього дому. Він не заходив усередину, але Килина знала, що він пильнує. Одного дня він заговорив до неї, коли вона збирала яблука в саду.

"Гаїна посилає мене попередити тебе," — сказав він, нахиляючи голову до землі. "Лісовий дух, який намагався забрати Назарка, не полишив своїх планів. Але тепер він не сам. Він зібрав сили, що спали роками, і скоро прийде знову."

"Що мені робити?" — запитала Килина, відчуваючи, як серце стискається від тривоги.

"Шукати союзників. І довіритися не лише своїй силі, а й силі тих, хто поруч," — відповів він, зникнувши так само раптово, як і з’явився.

Тим часом Назарко продовжував дивувати своїх батьків. Він почав більше часу проводити в лісі, завжди повертаючись із якимись маленькими "скарбами": пір’їнками, гладкими камінцями чи гілочками незвичайної форми. Одного разу Килина помітила, як він, торкаючись пальцем до кори дерева, шепоче щось незрозуміле. Дерево, здавалося, відгукувалося йому — його листя легенько тріпотіло навіть у безвітряну погоду.

Святослав теж почав уважніше придивлятися до сина. Одного вечора, коли вони разом рубали дрова, Назарко раптом сказав: "Тату, завтра буде дощ. Дрова краще занести під навіс." Святослав лише усміхнувся, але наступного дня дійсно розпочалася сильна злива.

"Він не просто дитина," — сказав Святослав Килині того вечора. "І я не впевнений, чи це радує мене, чи лякає."

"Він наш син. І ми маємо захистити його, що б не сталося," — твердо відповіла Килина.Наступна подія сталася несподівано. Одного прохолодного вечора, коли всі вже збиралися до сну, у двері постукали. На порозі стояла стара жінка, загорнута в плащ із каптуром. Її очі сяяли, ніби в них горіло невидиме полум’я.

"Мене звуть Мара. Я прийшла, бо чула, що у вашій родині росте особлива дитина," — промовила вона, уважно дивлячись на Килину.

Килина спочатку не знала, чи варто впускати незнайомку, але щось у її погляді переконувало, що вона не несе загрози. Вони впустили Мару в дім, і та розповіла про себе.

Виявилося, що вона була однією з останніх живих хранителів стародавніх знань, які передавалися від покоління до покоління серед магів.

"Ваш син — не просто дарований магією. Він обраний," — сказала вона. "І його час наближається. Але щоб він міг протистояти тому, що насувається, ви всі маєте бути готові."

Мара залишилася в селі, щоб навчати Килину й Назарка. Вона принесла із собою нові знання й загадкові історії, які лише підтверджували те, що їхня родина стоїть на порозі великої битви.Осінь продовжувала огортати землю своїм тихим чарівним покровом, але кожен у родині відчував, що це затишшя — лише підготовка до бурі. Кожен день приносив нові відкриття й виклики, і вони знали, що повинні бути готовими, бо темрява вже почала рухатися до них.

"Ми впоралися," — прошепотіла Килина, стискаючи руку Назарка. Святослав, тяжко дихаючи, підійшов до неї й обійняв їх обох. Гроза поступово вщухала, а ліс за вікнами знову огорнувся густою темрявою.

Назарко, хоч і виглядав втомленим, несподівано посміхнувся. "Він злякався," — сказав він тихо, ніби розуміючи, що саме сталося.

Килина й Святослав перезирнулися. Їхній син не просто залишився неушкодженим — здавалось, що він сприйняв усе спокійніше, ніж вони самі.Кілька днів потому село ще говорило про сильну грозу, яка зламала декілька дерев на околиці та підтопила кілька домівок. Але ніхто, окрім Килини й Святослава, не знав, що це було щось більше, ніж просто буря.

Килина провела багато часу з Назарком, спостерігаючи за ним. Він здавався ще уважнішим до світу навколо, ніж раніше. Одного разу вона помітила, як хлопчик, сидячи на траві, тримає маленьку пташку, що впала

з гнізда під час грози. Коли він обережно торкнувся її, пташка раптом змахнула крилами й полетіла.

"Він лікує," — прошепотіла собі під ніс Килина, але не сказала про це навіть Святославу.

Святослав теж змінився після тієї ночі. Він почав частіше спілкуватися з людьми в селі, допомагати їм і підтримувати в моменти труднощів. Хоча його й тривожили магічні події, що все більше впливали на їхнє життя, він усвідомив, що саме його сила й турбота є тим, що тримає родину разом.

"Я не чарівник," — одного вечора сказав він Килині. "Але я — твій захист. І для тебе, і для Назарка."

"І цього достатньо," — відповіла вона, торкаючись його руки.

Коли літо закінчувалося, Вербник знову прийшов до них. Він стояв у тіні старого дуба, очікуючи, поки Килина підійде ближче.

"Дух не відмовився від своїх намірів," — промовив він. "Він повернеться, і цього разу буде сильнішим. Але ти теж не одна."

"Що ти маєш на увазі?" — запитала вона, дивлячись на нього.

Вербник нахилив голову, ніби слухаючи голоси вітру. "Ти знайдеш союзників серед тих, кого раніше вважала ворогами. Осінь принесе не тільки виклики, але й нові сили."

Він зник, як і завжди, залишивши Килину в роздумах.

Літній період завершувався, і теплі дні поступалися місцем прохолодним ранкам. У повітрі відчувався перший подих осені. Поля були вже прибрані, а в лісі починали падати перші листки. Килина відчувала, що попереду їх очікує щось велике, і тепер вони мають бути готові до всього.