Розділ 7 Літній Подих

Літо обійняло село гарячими днями, запашними ночами й безкрайніми полями, що хвилювалися під вітром, мов золоті моря. Килина часто виходила на подвір’я з Назарком, що вже почав робити перші кроки. Його сміх розносився по двору, коли він тягнувся до квітів, що розквітли на клумбах.

— Малий пустун, глянь лише! — посміхнувся Святослав, піднімаючи сина на руки, коли той спробував схопити бджолу, що літала над чебрецем.

— У ньому вже видно твою впертість, — відповіла Килина, підсміюючись, і легенько погладила Назарка по яскравому рудому волоссячку.

Дні плинули спокійно, але Килина не могла повністю розслабитися. Її тренування з кулоном тривали. Щоночі, коли Назарко засинав, а Святослав займався своїми ремеслами, вона вирушала в ліс на зустріч із Вербником.

— Літо — це час сили, — казав Вербник, проводячи рукою по високій траві. — Земля насичена енергією, і ти повинна вчитися використовувати її.

Одного разу він привів Килину до старого джерела, схованого серед каміння й густого папоротника.

— Вода тут особлива, — пояснив дух. — Зазирни у відображення, але будь обережна. Вона показує не лише те, що є зараз, а й те, що може бути.

Килина, затамувавши подих, нахилилася над поверхнею води. Спочатку вона побачила лише себе, але поступово зображення змінилося. Вона побачила Назарка, що стояв уже дорослим хлопцем, із сяйливим кулоном на шиї. Поруч із ним були інші люди, але їхні обличчя залишалися нечіткими.

— Що це означає? — прошепотіла вона.

— Його доля ще не визначена, — відповів Вербник. — Але він має значення для світу, більше, ніж ти можеш собі уявити

Улітку село жило своїм ритмом. Люди готувалися до святкувань, серед яких найбільшим було Купала. На березі річки вже почали зводити велику ватру, прикрашати її зеленими гілками й квітами.

— Купальська ніч завжди приносить щось особливе, — сказав одного вечора старійшина села, збираючи навколо себе молодь. — Це час, коли межа між нашим світом і світом духів майже зникає. Хто відважиться, може знайти квітку папороті. Але будьте обережні — не всі, хто ходить цієї ночі, повертаються.

Килина слухала ці слова з цікавістю. Щоразу такі історії нагадували їй, як багато ще треба дізнатися про навколишній світ.Літній період приніс теплі ночі, рясні врожаї та ще більше змін у житті Килини, Назарка й Святослава. Зелені луки біля села були вкриті квітами, а ліси наповнилися щебетом птахів і шелестом листя. Усе здавалося спокійним, але під цим затишком ховалося щось загадкове.

Одного ранку Килина разом із Назарком вирушила до лісу. Її син уже почав робити перші невпевнені кроки, тягнучи за собою веселий сміх і посмішки. Святослав, як завжди, носив сина на руках, захищаючи від небезпек, яких у лісі могло бути чимало.

"Святославе, подивися, як Назарко тягнеться до цих квітів," — сказала Килина, показуючи на барвінок, що ріс неподалік. "Він неначе відчуває їхню силу."

"Можливо, це в ньому від тебе," — задумливо відповів Святослав. Він усе частіше замислювався про те, чи є місце йому в цьому магічному світі, де Килина й Назарко здавалися єдиним цілим із природою.

Раптом між деревами з'явився Вербник. Його старий капелюх і плащ усе так само нагадували частину самого лісу. Він нахилився до Назарка, який радісно протягнув до нього рученята.

"Ох, який же він швидко росте!" — сказав Вербник із посмішкою. "Але дивіться, Килино, пильнуйте за ним. Ліс бачить усе, і не кожному до вподоби нова сила."

"Що ти маєш на увазі?" — насторожилася Килина.

"Пам'ятайте, ліс не лише дарує, але й забирає. Особливо тих, хто може змінити його рівновагу. Ваша родина привертає багато уваги," — відповів Вербник і зник серед дерев, залишивши по собі лише шелест листя.

Цього ж вечора в селі відбулося велике свято Купала. Люди зібралися біля річки, плели вінки й водили хороводи. Килина разом із Назарком і Святославом приєдналися до святкувань. Вона помітила, як старі селяни з цікавістю поглядали на її кулон. Одна з бабусь підійшла ближче.

"Доню, той кулон... Він виглядає знайомо. Кажуть, його носила твоя мати, але історія починається ще раніше. Він пов'язаний із силою, яка колись оберігала наше село. Тільки не кожен міг із ним впоратися," — сказала вона таємничо.

Килина відчула, як її серце стислося. Її мати майже нічого не розповідала про кулон. Що ж вона не знала? Чому цей предмет здавався настільки важливим?

Пізніше тієї ночі, коли всі заснули, Килина сиділа біля вікна й дивилася на зоряне небо. У руках вона тримала кулон, який тепер здавався важчим. Раптом Назарко, що спав у своєму ліжечку, тихо загукав, ніби щось відчув. Вона підійшла до нього й помітила, як маленький промінчик світла від кулона ледь помітно сяйнув на його ручці.

"Що це?" — прошепотіла Килина, і в ту мить відчула, ніби кулон реагує на її думки. "Мамо, ти знала про це?" — подумки звернулася вона до матері, шукаючи відповідей.

Її роздуми перервали легкі кроки Святослава. "Ти теж відчуваєш це?" — запитав він, дивлячись на кулон.

"Так," — відповіла вона. "Я відчуваю, що це більше, ніж просто сімейна реліквія. Але чому Назарко реагує на нього? Чи це лише початок?"

Святослав сів поруч і обійняв її. "Ми розберемося, Килино. Утрьох ми подолаємо будь-яку небезпеку

Ранкове сонце заливало село теплим світлом, і мешканці почали свої звичні клопоти. Однак у родині Килини відчувався трепет очікування. Її нічні думки про кулон і незрозумілий зв'язок із Назарком не полишали її.

Наступного дня Святослав із Назарком вирушили до кузні, щоб допомогти місцевому майстру. Хоч Назарко був ще зовсім малим, його присутність викликала посмішки та бажання ділитися історіями. Тим часом Килина вирішила піти до Вербника в ліс, сподіваючись дізнатися більше про кулон і силу, що пробуджується.

Вона знайшла його біля старого дуба. Вербник, ніби відчуваючи її прихід, уже чекав.

"Вітаю, Килино. Що привело тебе цього разу?" — запитав він, спираючись на свою дерев'яну тростину.