Розділ 5 Шлях до істини

Літо повільно переходило в осінь, залишаючи за собою спекотні дні, наповнені пахощами квітів і стиглих плодів. Життя Килини та Святослава плавно текло своїм руслом. Назарко вже підріс настільки, щоб щиро усміхатися до мами і тата, але все ще був зовсім немовлям, потребуючи постійної турботи. У цей період Килина відчувала дивне змішання спокою та тривоги.

Одного вечора, коли сонце вже хилилося за горизонт, Святослав повернувся додому з поля раніше, ніж зазвичай. Він приніс повний кошик яблук і, знявши капелюха, витер чоло.

— Ну, як там наш малий козак? — весело спитав він, нахилившись до колиски, де Назарко солодко спав.

— Спокійно спить, — відповіла Килина, але в її голосі звучала втома.

Святослав підняв на неї очі, уважно вдивляючись у її обличчя.

— Ти щось надто задумана останнім часом. Що тебе турбує?

Килина зітхнула й сіла поруч із чоловіком.

— Сни, Святе, — сказала вона тихо, ніби боячись, що хтось почує. — Вони мене не полишають. Завжди одне й те саме: темрява, голоси, і Назарко… він стоїть серед поля, а навколо буря. Я не можу до нього дійти, ніби щось тримає мене на місці.

Святослав обійняв її за плечі, намагаючись заспокоїти.

— Це лише сни, Килино. Ти багато думаєш про нього, тому й тривожишся.

— Ні, це щось більше, — наполягала вона. — Ті голоси… Вони кличуть мене, шепочуть про якусь силу, про кулон. Я відчуваю, що в цьому є щось важливе, але не можу розгадати.

Святослав замовк, замислившись. Він знав, що Килина завжди була трохи "не така", як інші, і її інтуїція не раз їх рятувала.

— Якщо ти відчуваєш, що це важливо, — сказав він нарешті, — можливо, варто поговорити із Зоряном. У нього завжди був талант розплутувати загадки.

Наступного ранку Килина вирішила відвідати Зоряна. Він працював біля своєї кузні, коли вона прийшла. Сильні удари молота по металу розносилися навколо, зливаючись із легким шелестом вітру.

— Зоряне, — кликнула вона, зупинившись біля огорожі.

Чоловік підняв голову, помітивши її.

— Килино, заходь, — усміхнувся він, витираючи руки. — Щось сталося?

— Так, — почала вона, сідаючи на лавку поруч. — Мені потрібна твоя порада.

Вона розповіла йому про свої сни, про голоси і кулон. Зорян слухав уважно, зрідка киваючи, ніби щось пригадував.

— Кулон… — повторив він, коли вона закінчила. — Твоя мати ніколи не розповідала тобі, звідки він у неї?

Килина похитала головою.

— Ні. Вона завжди казала, що це сімейна реліквія, яку слід берегти.

Зорян задумливо подивився на неї.

— Якщо цей кулон і справді зберігає в собі силу, як ти кажеш, то, можливо, твої сни — це попередження. Ти маєш дізнатися більше.

— Але як? У кого спитати?

— У того, хто знається на старовинних речах, — сказав Зорян. — Сходи до Явдохи. Вона завжди була мудрою. Можливо, у неї знайдеться відповідь.

Килина вирушила до Явдохи, сподіваючись на підказки. Старша жінка зустріла її з обіймами, запросила до хати й посадила за стіл.

— Кулон, кажеш? — перепитала Явдоха, коли Килина розповіла їй про свої сни.

— Так. І ще ті голоси... Я не розумію, що вони хочуть.

Явдоха довго мовчала, вдивляючись у щось невидиме перед собою.

— Цей кулон, Килино… я бачила щось подібне колись, у дитинстві. Моя бабуся розповідала, що такі речі можуть бути пов’язані з родовою силою. Вони переходять від одного покоління до іншого, поки не знаходять того, хто здатен їх розкрити.

Килина відчула, як її серце стиснулося від тривоги й водночас цікавості.

— Що це означає?

— Це означає, дівчинко, що твоя сила лише починає пробуджуватися. І якщо це так, то твоя місія — захищати не лише свою сім’ю, а й весь рід.

Килина відчула, як холод пробіг їй по спині.

— Але як я можу це зробити?

Явдоха поклала руку їй на плече.

— Ти дізнаєшся, коли настане час. Але поки що... будь готова.

Того вечора, повернувшись додому, Килина довго не могла заснути. Вона тримала кулон у руках, вдивляючись у його загадковий блиск.

— Що ти приховуєш? — прошепотіла вона, ніби очікуючи відповіді.

І кулон, здавалося, відповів. Ледь чутний шепіт заповнив кімнату, а від кулона знову пролилося слабке сяйво, ніби він жив своїм життям.

Святослав, який вже спав, раптом обернувся і відкрив очі.

— Що це було? — запитав він.

— Нічого, — відповіла Килина, ховаючи кулон під сорочку. — Просто місяць.

Але в її душі щось змінилося. Вона знала, що відтепер їхнє життя вже ніколи не буде таким, як раніше.

Наступні дні були сповнені очікування і тривоги. Килина дедалі більше відчувала дивний зв'язок із кулоном. Його сяйво іноді ледь вловимо пробивалося крізь тканину її одягу, а відчуття внутрішньої сили ставало дедалі відчутнішим. Водночас вона старанно виконувала свої звичайні обов’язки: доглядала за Назарком, допомагала Святославу в господарстві та консультувалася з Явдохою, яка стала для неї справжньою наставницею.

Одного вечора, коли Назарко вже заснув, а вони зі Святославом сиділи за столом, Святослав раптом порушив мовчанку.

— Килино, я думаю, що тобі потрібно розібратися з кулоном серйозніше, — сказав він. — Він щось значить для тебе, і, як би це не звучало, я вірю, що це не просто прикраса.

Килина підняла на нього очі.

— Я це знаю, — зізналася вона. — Але я боюся. Чи не може ця сила бути небезпечною?

— Сила сама по собі не добра і не зла, — відповів Святослав. — Все залежить від того, як ти її використаєш.

Вона задумалася над його словами. Святослав завжди говорив просто, але влучно.

Наступного дня вона вирішила діяти. Килина вирушила до Явдохи з проханням навчити її працювати з кулоном.

— Ти готова? — запитала Явдоха, коли вони сиділи в її маленькій хаті, наповненій запахами трав і воскових свічок.

— Готова, — відповіла Килина, хоча в її голосі звучала легка невпевненість.