Розділ 4 Дорога в невідоме

Минуло кілька місяців з того дня, коли пан Святослава зрікся своєї влади, а село почало жити в новому світлі свободи. Зима потроху здавала свої права весні, але холодні ранки все ще нагадували про свої закони. У повітрі відчувалася свіжість — світанки ставали прозорими й ясними, мовби сам ліс дихав, пробуджуючи все навколо.

Килина звикала до цієї нової тиші, до життя, яке тепер не відчувалося як тягар. Вона часто прокидалася раніше за Святослава, виходила на поріг і вдихала свіже, майже крижане повітря. Її кулон — той самий амулет, який пов’язував її з материнською лінією, став для неї не лише оберегом, а й відчутним нагадуванням про силу, що дрімала в її серці. Тепер вона вже знала, що несе в собі частинку давньої магії, і розуміла: це лише початок великого шляху.

Одного ранку Килина вирішила відвідати Явдоху. Та вже давно відчувала, що весна несе із собою якісь зміни. Явдоха посміхнулася Килині, коли та переступила поріг її затишної хатини. Остап сидів біля вікна, готуючи інструменти для майбутніх робіт, а в куточку біля печі мерехтіли крихітні фігурки оберегів, сплетених з трав та гілок. Зорянові обереги, наче вартові, стояли біля дверей, мовчазні, але могутні.

"Слухай, Килино, а чи не відчуваєш ти змін?" — тихо запитала Явдоха, кидаючи погляд на кулон.

"Часом мені здається, що сама природа шепоче мені. Що зима, яка відходить, залишає після себе не лише холод, а й загадки, які треба буде відгадати," — відповіла Килина, задумливо дивлячись на свій кулон. Вона часто відчувала його тепло, мовби сила всередині пробуджувалася.

Тим часом у селі з’явилися новини про подорожнього, що нібито наближався до їхніх земель. Люди не знали, ким він був, але шепіт про нього передавався від хати до хати. Говорили, що він знався на зіллях і травництві, що ходив від села до села, залишаючи після себе не лише чутки, а й таємничі застереження. Старші жінки згадували, що такий самий подорожній вже приходив до села багато років тому, коли ще були живі батьки Килини. Його називали «той, що бачить глибше».

Святослав, почувши про подорожнього, вирішив, що варто знайти його. Він відчував: чоловік, який розуміється на травах і знаннях давніх часів, може стати ключем до таємниць, що пов’язували Килину з лісом і тим, що в ній пробудилося. Килина ж боялася цієї зустрічі, але розуміла, що сила, яка пробудилася в ній, все одно вимагала відповіді.

Зорян теж зібрався до лісу. Він не міг лишитися осторонь того, що мало статися. «Можливо, цей подорожній відкриє нам правду про нас самих», — сказав він Явдосі, коли збирав із собою трави та свій оберіг. Явдоха, хоч і приховувала свої почуття, але занепокоїлася: вона знала, що дорога до правди ніколи не буває простою. Та попри все, вона зрозуміла, що це — шлях, яким Килина, Зорян і Святослав повинні пройти, щоб нарешті дізнатися, що означає їхній зв’язок із магічними силами.

Перші весняні теплі промені пробуджували ліс, в якому таїлися не тільки квіти, а й приховані відповіді, що чекали на них.

Теплий березневий ранок покликав їх на дорогу. Килина, Святослав, Зорян і Явдоха, залишивши Остапа з хатою, вирушили до місця, де мав з’явитися загадковий подорожній. Вони йшли мовчки, ніби кожен з них розумів, що попереду чекає зустріч, яка здатна змінити їхні долі. Ліс зустрів їх густою млою і глибинною тишею — тільки вітер колихав гілки сосен, вкрадливо нашіптуючи давні легенди.

Дивись, як деревам спокійно з тобою, Килино," — промовив Зорян, тримаючи наготові свій оберіг. "Ти й не помітила, як твої сили з’єдналися з лісом, але я бачу це кожного разу, коли ти робиш перший крок серед дерев."

Килина посміхнулася, але зосереджено глянула вперед. Її кулон легенько тремтів під одягом, мовби вловлюючи якусь незнану їй силу. Чим глибше вони заходили в ліс, тим частіше вона відчувала той незримий поклик, ніби сам ліс кликав її до серця своїх таємниць. А Святослав, що йшов поруч, відчував кожен її подих, кожен нервовий рух.

"Скоро ми побачимо того, хто зможе дати нам відповіді," — промовив Святослав, намагаючись підтримати її.

На мить лісова галявина розсунулася перед ними, і вони побачили постать чоловіка, що стояв біля старого дуба. На ньому був плащ кольору темного бурштину, а в руках він тримав вузлик із травами і мотузку, на якій висіли амулети з кісток і висушених рослин. Він підняв очі, коли помітив їх, і на його обличчі промайнула легка усмішка, яку так часто буває в тих, хто знає більше, ніж варто.

"Ви прийшли дізнатися істину, яку носите в своїх серцях," — промовив він, його голос луною розлився лісом.

Зорян зробив крок уперед, мовчазно вітаючи подорожнього. Килина відчула, як кулон на грудях почав нагріватися, ніби відгукуючись на щось в словах незнайомця. Вона знала: те, що мало статися, пов’язане з її спадщиною і тим, що її родина берегла в собі століттями.

Подорожній підвівся, дивлячись у вічі Килині: "Ти не випадково несеш цей кулон. Він захищає тебе, але водночас і зв’язує з тим, що має сповнити твоє життя."

Килина відчула легкий тремор, що пробіг крізь її тіло, відлунюючи теплом від кулона. "Чого він хоче від мене? Чому відчуваю, що він стає сильнішим щоразу, коли я роблю крок у цьому лісі?"

Чоловік усміхнувся. "Бо це не просто оберіг, а частина сили, яка тече в твоїй крові. З ним ти зможеш відкрити брами між світами, але тільки якщо серце твоє залишиться чистим. Ті, хто шукає правду, часто самі стають її частиною."

Явдоха, досі мовчазна, з цікавістю спостерігала за обличчям Килини, за тим, як вона слухала ці слова. У її погляді читався і страх, і захоплення, і, можливо, таємне розуміння того, що їхні шляхи були сплетені з цією силою ще задовго до їхньої зустрічі.

Святослав обережно взяв Килину за руку, вловивши її занепокоєння. "Килино, ти вже змогла впоратися з лісовою силою, а це означає, що зможеш і з тим, що ще попереду," — тихо сказав він, намагаючись заспокоїти її.

Подорожній кивнув, мовби підтверджуючи слова Святослава, і передав їй оберіг, сплетений з трав та гілок. "Це захистить тебе в дорозі, але справжню силу знайдеш у собі, коли відчуєш серцем," — сказав він, і його фігура розчинилася у світлі ранкового сонця, ніби він був лише відображенням лісової магії, що з’явилася тільки на мить, щоб направити їх.