Розділ 3 Тінь минулого, світло майбутнього

Березень почався несподіваним теплом. Селяни ожили від першого тепла, і всі чекали на одне з найважливіших свят цього місяця — свято Веснянки, коли співалися пісні, водилися хороводи, запалювалися вогні, щоб зустріти весну та відлякати рештки зимових холодів і нечистої сили. Це свято було важливим не лише для підтримання духу громади, але й для обрядів, які передавалися з покоління в покоління, пов’язаних із пробудженням природи.

Килина відчувала особливу енергію у цей час. Її кулон, який за зиму ставав джерелом загадок та тривог, ніби зажив власним життям. Коли вона доторкалася до нього, їй здавалося, що відчуває тепло, що виходить зсередини. Амулет нагадував їй про розмову з незнайомцем та про нічні зустрічі з Мавкою, що залишили в її душі відгомін чогось невідомого й містичного.

Святослав, за час зимових випробувань, змінився. Він став впевненішим, частіше усміхався, але все ще не наважувався сказати Килині про свої почуття. Остап підбадьорював його, нагадуючи про майбутні свята та традиції, що давали привід для відкриттів і відвертих розмов.

День Веснянки розпочався рано. Жінки прикрашали двори стрічками та вінками з перших пролісків і вербових гілок. На площі села розпалювали велике вогнище, навколо якого вже ввечері всі зберуться співати й танцювати, вітаючи весну. Килина, вдягнена в білу сорочку, вишиту зеленими та сріблястими нитками, виглядала особливо. Її зелено-сірі очі сяяли, відбиваючи проміння сонця, а волосся, вплетене у вінок, спадало м'якими хвилями на плечі.

Коли вечір спустився на село, почалася справжня магія. Люди водили хороводи, сміялися, а іскри від багаття здіймалися до самого неба. Святослав, спостерігаючи за Килиною, відчув, як його серце наповнюється відвагою. Але коли він наблизився, щоб поговорити з нею, раптом почув шепіт, який нісся з лісу. Це був той самий загадковий шепіт, який неодноразово чувся Килині в її снах.

Він обернувся і побачив тіні між деревами — фігури, які, здавалося, спостерігали за святом. Одна з них на мить зупинила свій погляд на Килині, і той погляд був настільки пронизливим, що вона відчула, як кулон на грудях засвітився слабким світлом. Це не залишилося непоміченим — кілька сільських старців, які знали давні обряди, переглянулися між собою, ніби впізнали те, що відбувалося.

Килина озирнулася на Святослава, який застиг у нерішучості. Її очі зустрілися з його, і в цю мить вона зрозуміла, що лише разом вони зможуть розкрити всі таємниці, які на них чекають.

Свято Веснянки розгорнулося у всій своїй красі. Село заповнили радісні голоси, веселі пісні та тріск багаття, що піднімало іскри високо в небо. Вогонь, мов живий, кидав танцюючі тіні на обличчя сільчан, що водили хороводи й співали старовинних пісень, зустрічаючи весну. Килина стояла біля вогню, захоплена чарами цього вечора. Її серце билося сильніше, ніж зазвичай, а кулон на грудях теплішав, неначе підсилюючи хвилю почуттів, що роїлися всередині.

Святослав наблизився до неї, несучи в руці гілку верби, прикрашену синіми стрічками — символ відродження та надії. Він зупинився на крок від Килини, його темні очі злегка блищали від відбитків полум'я, і вона відчула, як її серце пропустило удар. Після кількох миттєвостей тиші, коли тільки їхні погляди спліталися, Святослав нарешті заговорив.

— Килино, сьогодні, серед співів і цього живого полум'я, я не можу мовчати більше. Моє серце належить тобі, відтоді як я вперше побачив тебе біля тієї річки. Ти — світло, що гріє навіть серед найтемніших днів.

Килина, відчуваючи, як тепло йде хвилями по її тілу, відчула, що ця мить — саме та, на яку вона чекала. Вона подивилася на Святослава, побачила в його очах щирість і мужність, і з ніжною посмішкою відповіла:

— Святославе, ти не знаєш, як довго я мріяла почути ці слова. Ти став для мене підтримкою, другом і більше. Моє серце також прагне до тебе.

Вони зробили крок один до одного, і Килина відчула, як Святослав узяв її за руку. Їхні пальці переплелися, і цей дотик став підтвердженням того, що вони були на правильному шляху. Навколо них село продовжувало співати та святкувати, але для них двох час ніби зупинився.

Звідкись із темряви пролунало м'яке шепотіння, і Килина на мить злякалася, але, глянувши на кулон, побачила, що він випромінює легке, м’яке сяйво. Це було знаком, що їхні долі поєдналися не випадково, і їхній шлях тепер вів до нових відкриттів.

Святослав нахилився ближче, щоб прошепотіти:

— Разом ми подолаємо все, Килино. Обіцяю тобі.

Вона відповіла йому лише ніжним доторком, усвідомлюючи, що ця ніч стала початком нової, таємничої і прекрасної історії їхнього кохання.

Після того вечора на святі Веснянки стосунки між Килиною та Святославом почали змінюватися. Вони стали більш теплими, ніжними, і ті, хто їх оточував, не могли не помітити цього. Явдоха, з її пильним і мудрим поглядом, першою зрозуміла, що між молодими людьми щось змінилося.

Вона часто спостерігала за ними, коли ті разом працювали біля хати або допомагали їй на городі. Її серце раділо, бачачи, як Килина сміялася разом із Святославом, як хлопець дивився на неї, наче на скарб.

— Килинко, — якось обережно промовила Явдоха, коли вони зосталися наодинці в коморі, — ти так світишся, мов сонце після дощу. Може, вже є щось, чим ти хочеш поділитися?

Килина лише зніяковіло посміхнулася, ховаючи погляд. Вона відчувала, як тепло піднімається до щік, і відповіла:

— Може, і є, але час усе покаже, Явдохо. Хіба ж не так?

Остап, молодий та енергійний, часто запрошував Святослава на риболовлю або до лісу по дрова. Вони стали друзями, і хлопець із задоволенням слухав розповіді старшого товариша про життя, мрії та сподівання. Остап помічав, як Святослав змінюється — стає спокійнішим і більш зосередженим.

— То що, брате, — якось пожартував Остап, коли вони верталися з лісу, — чи бачу я, що серце твоє вже не належить тільки тобі?

Святослав усміхнувся, але не відповів одразу. Він зупинився, вдивляючись у далечінь, де вже відчувалося дихання весни. Лише згодом промовив: