Розділ I: Дар ночі

Килина сиділа на краю скелі, звідки відкривався вид на нескінченний ліс, що тягнувся аж до самого обрію. Під її босими ногами гойдалася трава, свіжа після ночі, напоєна росою та відлунням пісень старих богів, які шепотіли з глибин лісу. Сонце ледве торкнулося небокраю, а небо розливалося пурпуровими й золотими барвами – передвісники нового дня, який не обіцяв миру.

Минуло всього декілька днів з того часу, як світ Килини змінився назавжди. Її батьки, сильні й вірні духу землі, пішли, лишивши її саму в світі, повному загадок і тіней. Їй було дев’ятнадцять літ – вік, коли, здавалося, життя тільки розпочинається. Але тепер вона почувалася наче дерево, з корінням, що розірвалося під ударами невидимого буревію.

Килина не могла забути останніх хвилин життя матері. У світлі вогнища, що тремтіло, мов осінній листок, мати простягнула їй амулет – кулон у формі півмісяця, виточений з місячного срібла, що сяяло навіть у тьмяному світлі. Його поверхня була прикрашена тонким різьбленням, що утворювало символи древніх богів та знаки захисту. Амулет випромінював м'яке, майже невидиме світло, наче відгук на дотик, яке з кожним днем посилювало її відчуття зв'язку з невідомим.

Мати тримала кулон так, ніби в ньому зберігалася частинка її душі. Її очі, ще повні життя, але вже позначені втомою, дивилися в саму глибину душі дівчини.

“Це твій оберіг, доню. Прийде час – ти навчишся й зрозумієш. Цей амулет захистить тебе від темних духів ночі та відкриє шлях до істини, коли все здаватиметься загубленим,” – її голос, слабкий, але впевнений, залишив у серці Килини незгладимий слід.

Килина не раз чула старі легенди про амулети, що несли в собі силу Місяця – матері нічного неба. Вони наділяли своїх власників особливими здібностями: умінням бачити крізь тіні, говорити зі світом духів, відчувати небезпеку, що крилася за межами звичайного зору. Але водночас ці дари могли бути небезпечними, адже відкривали двері не лише до світлих істот, а й до темних сил, що блукали світом у пошуках слабкої здобичі.

Кулон тепер спочивав на її грудях, холодний і, здавалося, трохи важчий, ніж звичайний метал. Він обіцяв таємниці і відповіді, яких Килина поки не могла збагнути. Його срібло здавалося оживати, коли дівчина торкалася його пальцями. Легке тепло, що розтікалося по шкірі, нагадувало про приховану силу, яку він ніс. Вона відчувала, що кулон вестиме її крізь випробування, допоможе знайти правду про те, хто вона є, і розкрити її зв'язок із забутими силами предків.

Раптом у лісі зашуміло, і Килина здригнулася. Здавалося, дерева, що досі стояли непорушно, почали ворушитися, утворюючи вузьку стежку, освітлену першим промінням сонця. Дівчина стиснула кулон у руці, відчуваючи, як він знову випромінює тонке світло, що на цей раз світило сильніше, ніби відгукуючись на небезпеку або новий виклик.

"Твоя сила і твій страх криються в цьому амулеті," пролунало всередині неї, мов шепіт вітру. Килина зробила крок уперед, лишаючи позаду тінь минулого і йдучи назустріч новому – невідомому і таємничому, але своєму.

День тільки починався, і їй потрібно було ще багато чого зробити. Килина встала, струснувши зі своїх босих ніг дрібні краплі роси, і рушила вниз по стежці до села. Сонце піднімалося все вище, кидаючи теплі промені на її плечі, немов підбадьорювало до дії.

Село зустріло її звичним шумом – дитячий сміх, стукіт сокири десь на околиці, голоси жінок, які сплітали вінки та розповідали одна одній новини. Та цього разу все здавалося Килині трохи інакшим. Відтоді, як не стало її батьків, вона відчувала на собі погляди односельців – співчутливі, але й насторожені. Люди знали, що втрата в такому віці – це не просто трагедія, а часто передвісник змін, яких боялися навіть старі провидиці.

Спершу вона вирішила зайти до своєї хатини, де все ще панував запах полину, який мати завжди запалювала для захисту. Вона повісила кулон на шию, щоб він лежав ближче до серця, і почала готуватися до нового дня. Їй потрібно було зібрати цілющі трави на узліссі, допомогти старій Явдохі з приготуванням мазі для сина, що недавно поранив ногу, а також провідати старого Зоряна – місцевого провидця, який, можливо, знав щось про таємничий кулон.

Після обіду, коли сонце стало менш пекучим, Килина рушила до Зоряна. Його хата стояла трохи осторонь від інших, захована між високими липами, що шуміли навіть у найтихіший день. Дід був відомий своїм знанням про стародавні символи та духів лісу. Зустрів він її поглядом, повним мудрості й легкого смутку.

— Знаю, чого ти прийшла, дівчино, — сказав він, не чекаючи її запитань. Його голос був тихим, але пронизливим. — Твій амулет не проста прикраса. Він несе силу Місяця та є ключем до знань, що давно були загублені.

— Що це означає? — з тривогою в голосі запитала Килина, відчуваючи, як холодок пробіг по її шкірі.

— Це означає, що ти пов’язана з тими, хто міг чути голоси предків і бачити дорогу крізь темряву, — відповів Зорян, дивлячись на кулон, що немов пульсував під його поглядом. — Але пам’ятай: сила, що ховається в цьому амулеті, здатна не лише захищати, а й випробовувати тебе.

Повертаючись додому, Килина відчувала, як її думки плутаються, мов нитки в клубку. Вона не могла знати, які випробування чекали на неї попереду, але внутрішнє передчуття підказувало – шлях буде сповнений небезпек та відкриттів.

З настанням сутінків, коли небо розмалювали перші зірки, Килина стояла біля вогнища, дивлячись, як полум’я виграє в її очах. Кулон пульсував легким теплом, відгукуючись на мерехтіння зірок, і здавалось, наче хтось невидимий нашіптував слова, яких вона ще не розуміла. Вона знала одне: її життя більше ніколи не буде таким, як раніше.

Килина лежала на своєму ложі, дивлячись на дах, вкритий старим солом’яним покриттям. Сутінки заповнювали кімнату, малюючи химерні тіні на стінах. Її розум ніяк не міг заспокоїтися, обробляючи все, що вона почула від Зоряна. Відчуття важкості кулона на грудях не давало їй забути про свою спадщину.